Наступ талібів на північ і захід Афганістану після виходу звідти американців знову поставив питання про майбутнє цієї країни в найширшому сенсі. З огляду на географічне положення, та існуючого інтересу до його корисних копалин, Афганістан повертається на політичну і військово-стратегічну арену, як частина нового протистояння провідних держав світу.

Додамо до цього військові аспекти, які не в останню чергу викликали так звану “Велику гру” між двома імперіями – Російською та Британською. Цікаво, що видатний російський чиновник і багаторічний міністр закордонних справ граф Нессельроде назвав її “Війною тіне”» (він вжив термін das Schattenturnier – Авт.), Маючи на увазі, що справа ніколи не доходила до прямого військового зіткнення Росії і Великобританії.

Афганістан як об’єкт “Великої гри”

У другій половині XIX століття і на початку ХХ Афганістан був серйозним військово-стратегічним вузлом, за контроль над яким боролися не тільки Росія і Велика Британія, але інтерес до нього почали проявляти Німеччина, Китай і Японія. Дві імперії, британська і російська бачили в Афганістані свій ближній тил, з якого могла бути загроза. З точки зору Петербурга для Середньої (тепер Центральної) Азії, а для Лондона – Індії (тепер це територія Пакистану).

Обидві країни нарощували свої зусилля з метою контролю над Афганістаном, що призвело в кінцевому підсумку до трьох англо-афганських війн. У тій чи іншій мірі Британії це вдалося, і після третьої війни вона практично контролювала, принаймні, зовнішню політику Афганістану. Після деякої перерви у 1920-х СРСР знову став проводити активну політику в Афганістані. Це було викликано декількома причинами, з яких ми відзначимо наступні.

Перша. Північ країни став базою басмаческого руху, що охопив Таджикистан, значну частину Узбекистану і доходив до східних і південних районів Казахстану. Із заходу Афганістану басмачі проникали в Туркменію, що ставило під загрозу здатність Москви повною мірою контролювати як східний берег Каспійського моря, так і кордон з Іраном.

Ліквідувати цей рух військовими засобами не вдавалося, так як басмачі – узбецькі, таджицькі і туркменські селяни завжди відходили у північні райони Афганістану і потім з новими силами наступали на радянську територію. Тільки тоді, коли в кінці 1920-х років Москві вдалося встановити в Кабулі дружній режим, з середини 1930-х рух басмачів йде на спад, хоча окремі вторгнення відбувалися аж до 1944 року.

Друга. Невдала радянсько-польська війна, розгром радянських республік в Угорщині і Баварії, зірвана спроба підняти повстання у Німеччині, все це змусило радянське керівництво повернути на Схід – у Китай і, звичайно, в Індію. У цьому сенсі закріплення в Афганістані набувало стратегічне значення, так як країна перебувала в тилу Британської Індії і виходила до китайського Сіньцзяну, в якому СРСР активно підтримував різні національні сепаратистські рухи й утворення. Не упускали з виду у Москві і Тибет, але в силу об’єктивних причин руки до нього у повному розумінні не дійшли. Хоча ряд радянських агентів були у Лхасі і навіть зустрічалися з Далай-ламою.

Третя. Ідею виходу до теплого океану радянські вожді успадкували від царів. З цієї точки зору рухатися передбачалося за двома напрямками. Або через західну частину Британської Індії, сучасний Пакистан, або через Іран. Перший варіант не був здійснений, а під час війни з Німеччиною взагалі був відхилений у силу союзних відносин з Великою Британією, другий – спробували здійснити в період окупації північного Ірану у 1941-1946 роки. Невдало, тому що прорадянські квазіутворення були розгромлені після відходу радянських військ з Ірану. До того ж, у той період СРСР готувався до війни з Туреччиною і сил для Ірану просто не вистачило.

Стало очевидним, що подальший рух на південь повною мірою неможливий без абсолютного контролю над Афганістаном, який був тилом як в напрямку Ірану, так і в Індію-Пакистан. Розпочата холодна війна, незалежність Індії та Пакистану, перемога комуністів в Китаї дещо послабили увагу світових держав до Афганістану і до другої половини 1970-х років сформований у цій країні нейтральний status quo, всіх, і Москву у першу чергу, влаштовував. На цей час припадає новий раунд “Великої гри”, тільки в ньому помінялися основні учасники.

З другої половини 1950-х рр. позначилося протистояння Китаю і СРСР. Пекін явно почав грати разом зі США і в цьому протистоянні доклав зусиль для послаблення радянського впливу в регіоні Індійського океану.

У Москві дуже боялися, що Вашингтон і Пекін за підтримки Пакистану перетворять Афганістан у нову базу ісламського фундаменталізму, який все більше проникав у республіки Середньої Азії. Наскільки ця загроза була реальною у той час сказати важко, але після повалення шаха в Ірані Тегеран відкрито проголосив боротьбу з Великим злом – США і Малим злом – СРСР. І підтримував відповідні терористичні рухи.

Причини радянського вторгнення в Афганістан вимагають окремого розгляду, але зауважимо, що реальні чи уявні загрози у Москві розглядалися серйозно. До того ж вище радянське керівництво взагалі не розуміло складнощів чергового раунду “Великої гри” і втягнулася в афганську авантюру. З відомим результатом.

Вторгнення американських військ і їх союзників до Афганістану на початку нинішнього століття і військовий розгром талібів позначив наступний раунд “Великої Гри”. Цього разу до стратегічних причин додалися і прагматичні. Для Заходу важливою умовою перебування в Афганістані стала боротьба з тероризмом, базою якого країна стала у 1990-х.

Про успішність цієї боротьби зробимо висновки дещо пізніше. Дуже багато чого буде залежати від розстановки політичних сил як всередині Афганістану, так і поза ним. Країна опинилася на фланзі нового протистояння між Китаєм і його ближніми і далекими сусідами на чолі зі США.

Тож, складається нова геополітична і геостратегічна ситуація в Азії. На даний момент вона виражається в можливій військовій перемозі талібів і новим перетворенням Афганістану в Ісламську республіку, якою вона була у 1995-1999 роках. Однак для світових і регіональних гравців є не менш важливі політичні і стратегічні цілі у Тихоокеанському регіоні і в Індійському океані. І Афганістан грає тут досить важливу роль.

Афганістан на перетині суперечливих інтересів

Для цього розгляду Афганістан зручно розглядати, як державу, що є рівнодіючою силою кількох геополітичних векторів у деякій сукупності військових, економічних та інших складових. Причому у кожній з перерахованих нижче країн власні інтереси з цих та інших складових.

Росія

Для Кремля однією з найважливіших складових є домінування і навіть певною мірою інтегрування держав колишньої Середньої Азії. Поряд із зазначеними вище факторами для Москви дуже важливо збирання так званих російських земель, які Росія придбала в результаті “Великої гри” у XIX і на початку XX століть.

Тут тісно переплелися військово-стратегічні, політичні, економічні та навіть ідеологічні проблеми московського керівництва. На думку Кремля Радянський Союз у тому чи іншому вигляді повинен бути відновлений не тільки на заході в особі Білорусі, України та Молдови, держав Південного Кавказу – Грузії, Азербайджану та Вірменії, – але також країн Центральної Азії.

Ось чому Росією так був підтриманий євразійської проект Нурсултана Назарбаєва і наполегливі спроби втягнути до нього усіх сусідів Казахстану. На думку московських ідеологів минула інтенсивна радянська модернізація, світська складова режимів, потужні економічні і соціально-культурні зв’язки між народами повинні були стати наріжним каменем усіх інтеграційних проектів.

Не останню роль відіграє необхідність контролю над величезними запасами корисних копалин, якими багаті деякі з центральноазіатських держав. Причому деякі з них мають продовження в Афганістані. Там вони були розвідані в другій половині минулого століття радянськими геологами. Такі плани і дії Москви можуть натрапити на сильну протидію, зокрема, різних ісламістських організацій, у тому числі і терористичних, операційною базою яких може стати Афганістан, в разі закріплення талібів у владі в цій країні.

Причому абсолютно не важливо, наскільки самі таліби зацікавлені у такому розвитку. Практика показує, що повноцінний контроль над всією територією Афганістану досить складне питання. Можна легко уявити, що у них не вийде реально перешкодити тим же Аль-Каїді або ІГІЛ вести свою діяльність, зокрема, в державах Центральної Азії.

Наступний фактор – це відношення афганських узбеків, таджиків і туркменів до відповідних урядів перерахованих держав. Особливо таджики, значна частина яких була змушена бігти на північ Афганістану під час громадянської війни, люто ненавидять президента Рахмона і його деспотичний режим. У узбеків трохи менше претензій до Ташкенту, але все одно особливої любові немає. Таким чином, у дуже багатьох є велике бажання перейти кордон зі зброєю в руках і спробувати повалити відповідний режим.

Талібам дуже складно встановити свій режим на півночі, так як там мало пуштунського населення, а узбеки і таджики в змозі відстоювати свої права і не допустити втручання центральної влади в їх справи. Так що домовленості Москви з талібами повинні пройти перевірку часом і практикою. Поки ж вони залишаються на рівні декларацій.

Китай

Важливість Афганістану для Китаю складається з декількох чинників.Перший. Через цю країну повинен пройти транспортний коридор проекту “Один пояс – один шлях”. Каракорумське шосе, прокладене у 1966-1989 роках протяжністю 1300 км, що з’єднує пакистанський Пенджаб і Синьцзян-Уйгурський автономний район, потребує продовження з виходом до морських портів.

Восени 2019 року Китай і Пакистан затвердили великий проект – будівництво швидкісної залізничної магістралі між Пешаваром і Карачі протяжністю майже 1900 км. Це частина коридору, який починається в порту Гвадар на Аравійському морі і перетинає Пакистан з виходом на Каракорумське шосе.

Другий момент у зацікавленості Пекіна в Афганістані полягає у прицілі на корисні копалини, які практично не розроблені. Зокрема йдеться про Айнакске міднорудне родовище. Перехід на електротранспорт потребує великої кількості міді, і вона вже на даний час стає стратегічним товаром. Вартість її постійно зростає і звідси такий інтерес Пекіна. Є й інші корисні копалини в Афганістані, до яких у китайського керівництва є підвищений інтерес. У тому числі рідкоземельні елементи, які також набувають все більшого значення з розвитком нових технологій у транспорті, електроніці та засобах зв’язку.

Третій фактор інтересу Китаю до Афганістану – це недопущення підтримки радикальних уйгурських організацій і недопущення поставок в Синьцзян наркотиків та їх похідних. З цією метою Китай обіцяє підтримку центральноазіатським державам і здыйснює переговори з талібами. Тут у нього такі ж проблеми, як і у Росії.

Індія

У Делі розглядають Афганістан крізь призму своїх відносин з Пакистаном. Зважаючи на поширену думку, Талібан – конструкція пакистанських спецслужб з метою подальшого нависання над північними районами Індії, що мають для неї стратегічне значення, у тому числі і з-за поганих відносин з Китаєм.

В Індії немає якихось значних інтересів в Афганістані, крім того, що вона зацікавлена у внутрішній стабільності в цій країні і в прокладанні газопроводу, про який мова піде нижче. Прямих інструментів впливу на ситуацію у Індії немає. А втім, вона може приєднатися, наприклад, до Росії. Навряд чи випадково те, що індійський міністр закордонних справ Субраманьям Джайшанкар прилетів до Москви саме тоді, коли там перебувала делегація талібів.

Іран

До талібів у іранського керівництва дуже насторожене ставлення. Воно, як і інші, турбується через внутрішню дестабілізацію в Афганістані. Звідси побоювання збільшення наркотрафіку. Боротьба з ним забирає надто багато сил і ресурсів. Сполучена з ним загальна проблема посилення тероризму. У Тегерані завжди до цього ставилися дуже серйозно. Актуальність цієї проблеми нікуди не поділася і є серйозні побоювання, що таліби, як уже зазначалося, не особливо перешкоджатимуть діяльності Аль-Каїди, ІГІЛ та інших подібних організацій.

Чергова проблема – хазарейці (народ змішаного монгольського, тюркського та іранського походження). Їх в Афганістані приблизно 1-2 млн чоловік. Вони належать до шиїтської гілки ісламу, у той час як таліби до сунітської. Іран вважає себе захисником хазарейців і побоюється їх дискримінації з боку талібів, у тому числі з релігійних міркувань. Народ досить войовничий і під час радянської окупації завдавав тодішній владі багато неприємностей.

Наступний фактор – регіональне суперництво. Тут Тегеран стикається з іншими важливими гравцями.

Пакистан

Однією з цілей пакистанських спецслужб при створенні Талібану був контроль над Афганістаном у своєму ближньому тилу. З Пакистану йшла матеріальна і фінансова підтримка. З плином часу Талібан став більш самостійним, але для Ісламабада вони залишаються єдиною силою, яка може забезпечити стабільність у країні. Вона повинна забезпечити реалізацію важливих інфраструктурних проектів, зокрема, будівництво газопроводу Туркменістан-Афганістан-Пакистан-Індія (ТАПІ). Характерно, що таліби неодноразово заявляли про свою зацікавленість у ТАПІ і зобов’язувалися забезпечити безпеку його будівництва та експлуатації. Для Ісламабаду дуже важливо, щоб таліби не пускалися до зовнішньополітичних авантюр і витіснили з території Афганістану терористичні угруповання, які виступають проти пакистанської влади.

Туреччина

Анкара втручається у ситуацію в Афганістані на виконання своєї мети посилити вплив у тюркському світі. В цьому випадку, у Центральній Азії. У міру посилення талібів турецькі міністри зачастили до столиць держав регіону. Не тільки прикордонних, але також до Киргизії. Це означає, що країни Центральної Азії не надто покладаються на допомогу Росії і захист з її боку від терористів. З їх точки зору посилення впливу Туреччини не тільки на Південному Кавказі, але також в Афганістані і Центральній Азії набагато більша гарантія і ефективний захист від загроз, ніж московські обіцянки, що найчастіше не виконуються.

Тож не дивно, що Анкара поспішає заповнити вакуум впливу, що утворюється в Афганістані і далі у регіоні. І не тільки у тюркомовних країнах. Зрозуміло, що у Москві і у Тегерані цьому зовсім не раді. Таліби також проти турецького просування. При цьому виникає трохи дивна ситуація. У Пакистану дуже добрі відносини з Туреччиною. Пакистанські військові брали участь у недавній карабахської війні на боці Азербайджану.

Хоча турецькі спецслужби проводять спільні навчання зі своїми пакистанськими колегами, але останні не в змозі забезпечити Анкарі досить лояльне ставлення талібів. У Пакистані є важкодоступні райони, які Талібан контролює. Офіційний Ісламабад це не дуже схвалює, але зробити нічого не може. Через це пакистанська влада не буде йти на загострення з талібами. Останні вимагають відходу турецьких військових з Афганістану і загрожують почати з ними війну у протилежному випадку.

Наскільки у Туреччині вистачить ресурсів і можливостей для розширення свого впливу від Лівії до Сирії і далі у величезному регіоні з Афганістаном, Киргизстаном, Таджикистаном та іншими країнами, поки не відомо. Адже складності в набагато ближчому Південному Кавказі нікуди не поділися. Анкарі доведеться стежити, щоб суперники не скористалися її зайнятістю в Центральній Азії і Афганістані.

Варіанти розвитку майбутніх подій в Афганістані

  1. Таліби захоплюють Афганістан і через певний час повністю стабілізують ситуацію в ньому. Далі вони починають діяти як справжня держава і встановлюють прагматичні відносини зі своїми сусідами і провідними світовими державами. В країні встановлюється мир, і вона стає якоюсь подобою Афганістану до радянського вторгнення в 1979 році.
  2. Центральному партійному керівництву вдається відбити наступ талібів і навіть перейти у контрнаступ. В країні розгорнеться перманентна війна і все повернеться у попередній стан. Незважаючи на успіхи талібів зовсім не факт, що вони розгромили своїх суперників. Положення нестійке і центральна влада цілком може розраховувати як на зовнішню, так і на внутрішню підтримку. Далеко не всіх приваблює життя під управлінням талібів і перетворення Афганістану в ісламську державу.
  3. Талібам не вдається знайти modus vivendi з таджицькими і узбецькими елітами, а також з хазарейцамі і в країні або розгорнеться чергова громадянська війна на етнічній основі, або країна фактично розпадеться на південну з центральною і північну частини за етнічним принципом. У цьому випадку протиріччями скористаються терористичні угруповання, які будуть підтримувати ту чи іншу сторону і перетворять Афганістан у власну базу з черговою загрозою якогось нового вторгнення великих держав.
  4. Під тиском Пакистану і Туреччини таліби все ж знайдуть якісь умови їх патронату. Тоді можливий аналог першого варіанту. Однак, тут буде певний дестабілізуючий фактор, тому що з посиленням турецького впливу навряд чи погодяться Москва і Пекін. Це обіцяє проблеми тією чи іншою мірою.

Ми не розглянули роль західних держав, у першу чергу, США в афганських розкладах. Звісно ж, що на якийсь час Вашингтон відійшов у бік і довірив діяти своєму союзнику Туреччини. На який період? Це питання поки залишається відкритим.

(Visited 143)