Режим талібів в Афганістані проходить внутрішню консолідацію. З певним успіхом таліби встановлюють контроль над Панджшерською долиною на півночі країни, виштовхуючи загони таджиків і узбеків, які протистоять у гірській ущелині з відносно невеликими шансами на успіх.
На цьому етапі Фронту національного опору, що діє на півночі і заході країни не слід розраховувати на значну допомогу навіть з боку режимів Центральної Азії, в першу чергу Таджикистану та Узбекистану. І Захід не буде допомагати. Він цього ніколи не робив, починаючи з середини 1990 рр., і тепер у нього ще менше підстав для цього.

Будувати плани і розрахунки на тривалу перспективу немає жодного сенсу в силу динамічної мінливості ситуації і наявності як неврахованих факторів, так і тих, які виникнуть і почнуть діяти у майбутньому. Як найближчому, так і віддаленому. Тож розглянемо геостратегічну конфігурацію, що утворюється за участю ряду гравців. В першу чергу Китаю, Росії, Індії, Ірану та Туреччини.

Військово-технічний аспект афганської кризи

У російській пресі і від офіційних представників Москви відчувалася ледь прихована зловтіха з приводу поспішного відходу американців та їх союзників. Російські ЗМІ кілька тижнів ялозили один і той же наратив, що до рук талібів потрапила велика кількість зброї та іншого військового майна. Називалися якісь грандіозні цифри, а за ними слідували міркування: як таліби можуть таким майном скористатися? Десь відчувалася тривога, що значна частина захопленого потрапить у руки терористичних організацій типу “Аль-Каїди”, “Ісламської держави” та їм подібних.

Теоретично в руки талібів могла потрапити значна кількість техніки американського виробництва. Зокрема: близько 800 БТР різних модифікацій і призначення, 24 застарілих 155-мм гармат М114 і певна кількість техніки, кинутої американськими військами.

З часів поставок СРСР також є така техніка: танки Т-54/55/62, БМП-1/2, БТР-60/70, гаубиці Д-30, РСЗО БМ-21. Відзначимо, що ця техніка була морально застарілою навіть станом на 1980-ті рр., а більш сучасної ані Радянський Союз, ані Росія до Афганістану не поставляли.

До того ж, під великим питанням знаходиться технічний стан згаданої техніки. Як радянської, так і американської. Щодо останньої є відомості, що здебільшого кинуте майно усіх видів було приведено у неробочий стан. Воно вимагає серйозного ремонту з використанням запасних частин, на поставку яких не слід розраховувати в осяжний період або взагалі не підлягає відновленню і може бути використано тільки у вигляді брухту, причому за межами Афганістану.

З авіацією у талібів зовсім погано. Вони отримали 18 бразильських літаків A-29 Super Tucano. Це легкий штурмовик, який в декількох країнах використовувався у контрпартизанських операціях, а також для боротьби з перевезеннями наркотиків на поршневих літальних апаратах.

Другий трофей – до 34 літаків Сessna 208A, з яких в бойовому варіанті АС-208 – не більше 10. Це американський легкий одномоторний турбогвинтовий літак загального призначення.
Усі ці літальні апарати призначені для боротьби з партизанами і не приносять користі у традиційній війні. Відзначимо, що шість A-29 Super Tucano і 17 Сessna 208A перелетіли у Таджикистан і Узбекистан і навряд чи їх повернуть талібам.

В Узбекистан також перелетіли 19 вертольотів Мі-8 і Мі-17 і сім UH-60А. При цьому талібам могло дістатися кілька UH-60 і Мі-24, велика кількість (по 30-40) Мі-8/17 і MD530. Ударними є Мі-24, але вони дуже старі.

Поряд з проблемами технічного стану отриманої військової техніки, є ще один важливий фактор. Величезні проблеми у талібів у тому, що використовувати і експлуатувати цю та іншу техніку їм дуже складно через вкрай низький освітній рівень населення. Понад 150 тисяч освічених людей вже покинули Афганістан і є велика кількість на черзі тих, хто збирається це зробити. Таліби пообіцяли їм не перешкоджати, що ще більше загострить кадрову проблему.

Наочною ілюстрацією може слугувати ситуація з аеропортом Кабула. Незважаючи на виражене публічно небажання, талібам довелося погодитися на передачу управління турецьким фахівцям і навіть погодитися, що серед них будуть жінки. Як то кажуть, need makes the old wife trot – потреба змусить і стареньку бігти риссю.

Все це говорить про те, що можливості у талібів вести конвенціональну війну немає. У цьому сенсі їм цілком можуть протистояти навіть дуже слабкі армії Таджикистану і Киргизії і тим паче Узбекистану і Казахстану. Збройні сили останнього за своїм потенціалом, озброєнням і підготовки перевершують таджицькі і киргизькі разом узяті. У чотирьох регіональних командуваннях є 25 бригад різного типу, ще вісім бригад – у складі Аеромобільних військ.

Якщо загроза війни з території Афганістану відносно невелика, то так не можна говорити про небезпеку проникнення терористів до країн Центральної Азії та Індії. Ось це вже величезна проблема і як вона вирішиться – велике питання. Поки ж відзначимо повідомлення, що в індійський штат Джамму і Кашмір, що є предметом територіальної суперечки між Індією і Пакистаном, зафіксовані проникнення бойовиків з Афганістану.

Афганські амбіції Китаю

Амбіції Китаю умовно діляться на політичні, економічні та військово-стратегічні. Уже доводилося відзначати, що Пекін дуже зацікавлений в розробці корисних копалин в Афганістані, а також у реалізації свого глобального проекту “Один пояс – один шлях”.

У 2008 році два китайських державних підприємства виграли контракт на експлуатацію Айнакского міднорудного родовища, однак реалізація проекту просувається повільно.
У 2011 році Китайська національна нафтова корпорація (China National Petroleum Corporation – CNPC), беручи участь у торгах разом з чотирма іншими міжнародними нафтовими компаніями, отримала дозвіл на видобуток нафти на трьох ділянках у басейні Амудар’ї на північному заході Афганістану. Зазначеніі ділянки ймовірно містять близько 80 млн бар. нафти, а всього у надрах Афганістану є, можливо, 1,6 млрд бар. нафти.

Головною загрозою для функціонування проекту “Один пояс – один шлях” у зазначеному регіоні є неконтрольовані угруповання ісламістів, у першу чергу – «Ісламський халіфат», але не тільки він. Відзначимо, що антикитайська терористична діяльність здійснюється не тільки на території Афганістану, а й у Пакистані.

Наприкінціі серпня був підірваний конвой, який перевозив китайських громадян до порту Гвадар, що будується за допомогою Китаю. Один китаєць був поранений. Відповідальність за теракт взяла на себе “Армія звільнення Белуджистана”, яка веде боротьбу на території Пакистану та Ірану.

Фотографія пошкодженого автомобіля з місця подій 20.08.2021.

За місяць до цього загинули дев’ять китайських інженерів, зайнятих на будівництві дамби на півночі Пакистану, поблизу кордону з Афганістаном. Пекіну доведеться вирішувати дуже складне завдання. Таліби у значній мірі контролюються Ісламабадом і тому Китаю необхідно домогтися посилення контролю, щоб змусити владу у Кабулі запобігти неконтрольованій терористичній діяльності, принаймні щодо Піднебесної.

У першу чергу для цього Пекін давно встановив з талібами власні контакти через Катар і Саудівську Аравію. Тепер Кабулу виділяється кілька десятків мільйонів доларів для придбання вкрай необхідного продовольства за імпортними контрактами.

З точки зору політики і військово-стратегічних аспектів, у цьому випадку тісно переплетених, Пекін посилено працює над створенням, нехай і неформального, трикутника Китай-Афганістан-Пакистан. Тісні зв’язки з Ісламабадом у всіх сферах повинні допомогти у вирішенні зазначених вище проблем, але найголовніше сформувати територіальне об’єднання, спрямоване проти Індії.
Китай з урахуванням історичного досвіду спробує встановити фактичний контроль над Афганістаном, але при цьому формально не втручаючись у його внутрішні справи. Відбуватиметься це відносно повільно і досить обережно, дотримуючись китайської мудрості “переходити річку, нащупувати камені”.

(За темою: “Навіщо Китай підштовхує Пакистан до війни з Індією“)

Індійські хвилювання щодо Афганістану

Талібан був створений пакистанською міжвідомчою розвідкою Inter-Services Intelligence, ISI. Спецслужба надавала талібам зброю, передавала гроші з Саудівської Аравії, створювала для них тренувальні бази на території Пакистану і Афганістану. Для Ісламабада було б логічно скористатися нагодою і переправляти вивільнених бойовиків в Індію для розхитування і дестабілізації обстановки, принаймні, на спірних територіях, зокрема, у Кашмірі.

Накопичений досвід не викликає у індійського керівництва особливого оптимізму. У 1996 році, коли таліби минулого разу прийшли до влади в Афганістані, зросла терористична діяльність в індійському штаті Джамму і Кашмір. Сталося 4496 атак терористів, загинуло близько 1,4 тис. цивільних осіб. Немає підстав вважати, що у нинішньому положенні ISI не зробить за допомогою талібів чогось аналогічного. Повідомлення про посилення активності терористів, у тому числі про бойовиків, які засилаються з Афганістану, підтверджують викладену тезу про ескалацію конфлікту.

Зі зрозумілих причин китайська і пакистанська активність викликає цілком обґрунтовану тривогу в Делі. І також очевидно, чому індійське керівництво шукає підтримки у Лондоні і Вашингтоні.
Влітку в Делі побував керівник британської розвідки MI-6 Річард Мур. Незабаром до індійської столиці приїхала представницька делегація ЦРУ на чолі з її директором Вільямом Бернсом. Зміст переговорів повною мірою невідомий, але певні наслідки зсуву індійської позиції є.

Стратегічна небезпека через навпілохоплення північно-західної частини індійської території з боку Пакистану, Афганістану та Китаю змушують Делі все більше зближуватися з Вашингтоном. Цьому сприяє доктрина Байдена про об’єднання демократичних держав у протистоянні диктатурам і авторитаризму, під якими у першу чергу розуміються Китай і Росія, а також Іран.

Центр ваги американської політики все сильніше зсувається в Індо-Тихоокеанський регіон, і цей факт змушує Індію рухатися по можливості паралельним курсом. Президент США Джо Байден ініціював проведення у вересні першої в історії очної зустрічі лідерів чотирьох провідних демократій Індо-Тихоокеанського регіону, що входять до неформального альянсу Quadrilateral Security Dialogue (QUAD) – Чотирибічний діалог з безпеки.

Як очікується, прем’єр-міністри Австралії Скотт Моррісон, Індії Нарендра Моді і Японії Йосіхіде Суга обговорять з президентом Байденом стрімко мінливу ситуацію у регіоні: нові загрози і виклики для членів QUAD. Ситуація в Афганістані буде предметом детального розгляду.

(За темою: “Китай розлючений цинічною візантійщиною Росії“.)

Все це укладається в доктрину Байдена – переходу до наступальної політики створення нових союзів. Доповненням до QUAD буде також оборонний союз Австралії, Великої Британії і США, AUKUS (акронім утворений за назвами держав-учасників Australia, United Kingdom, United States). Викладене істотно змінює політичну і військово-стратегічну ситуацію у Тихому океані.

Індія побоюється виходу Китаю в Індійський океан через прокладання нової та розширення існуючої транспортної інфраструктури територіэю Пакистану і частково Афганістану. Китайський флот з отриманням нових великих кораблів, у тому числі авіаносців, має всі шанси вийти в Індійський океан. Крім цього, Пекін активно працює над створенням військово-морських баз в регіоні Африканського рогу, а також на Аравійському півострові.

З урахуванням цих та інших обставин ситуація в Афганістані представляє для Делі життєво важливе питання і тому Індія займає досить непримиренну позицію по відношенню до режиму талібів. Тут проходить певний вододіл, який торкнувся і держави Центральної Азії.

Московська невизначеність щодо Афганістану

Радість у російській столиці щодо відходу американців з Афганістану дуже скоро зійшла нанівець. Були великі надії (особливо після переговорів у Москві з керівниками політичного крила Талібану), що Росія заповнить політичний вакуум разом з Китаєм, який утворився в регіоні. Чомусь у Білокам’яній розраховували на залучення російських компаній до розробки корисних копалин в Афганістані. Ще більше було очікувань на участь у прокладанні та управлінні газопроводу з Туркменістану в Пакистан, а в подальшому до Індії (ТАПІ). Обговорювався також проект продовження газопроводу в Казахстан з відгалуженням від Шимкента в Узбекистан і далі до кордонів Росії.

Із загальної протяжності ТАПІ в первинному варіанті 1 735 км по території Афганістану слід пройти 735. Хоча прокладка газопроводу в інтересах усіх учасників і навіть були вирішені питання фінансування будівництва, але перепоною стали проблеми безпеки. Таліби пообіцяли її забезпечити, була отримана згода від вождів племен по трасі, і у Росії були великі надії на участь у прокладанні газопроводу, а в подальшому і до підключення – постачання газу.

І ось тепер надії розсіюються на досвітній туман. Не тільки щодо російської участі у ТАПІ. Інтереси Москви повинні були представляти деякі політики, які увійшли б у, так зване, інклюзивний уряд. Однак таліби в порушення своїх обіцянок, даних, у тому числі, на переговорах у Москві, сформували уряд виключно зі своїх представників і союзних організацій. Судячи з усього, підніжку підставив Пакистан не без непрямої підтримки Китаю. Ні Пекін, ні Ісламабад не бажають, ні з ким ділитися своїм впливом у Кабулі, а тим паче з Росією!

Тож і згасла ейфорія на федеральних телеканалах щодо Афганістану. Продовжують згадувати, так звану, ганебну втечу американців, але немає колишньої експресії і навіть пасіонарності.
Це дуже яскраво проявилося на останньому саміті ШОС і ОДКБ під головуванням президента Таджикистану Емомалі Рахмона. Ситуація в Афганістані була предметом тривалого обговорення.
Лідер Китаю Сі Цзіньпін і прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді відмовилися від поїздки в Душанбе. Вони брали участь в онлайн-засіданні, щоб не створювати конфлікт через діаметрально протилежні позиції.

Як наслідок, Москва певною мірою змушена демонструвати деяку відстороненість, до якої її не в останню чергу примушує політика країн Центральної Азії. Як зазначалося, Китай готовий співпрацювати з урядом Талібану, в значній мірі до цього схиляються Узбекистан і Казахстан. При всій авторитарності тамтешніх режимів в цих країнах, у тому числі з економічних причин, внутрішньополітична ситуація набагато більш стійка, ніж, наприклад, у Таджикистані.

У цьому сенсі в Душанбе схильні підтримувати позицію Індії і вимагати створення інклюзивного уряду в Кабулі. Навряд чи таке можливо найближчим часом, тому напруженість по обидва береги річки Пяндж буде зростати.

Росія не може просто так кинути своїх союзників по ОДКБ і тому змушена, так чи інакше, визначити свою політику щодо афганського режиму. І, по-друге, зробити зусилля щодо запобігання наростання терористичних і ідеологічних загроз з боку ісламських фундаменталістів.
В першу чергу це торкнеться зміцнення і розширення російських баз у Таджикистані та Казахстані. В останньому випадку задача у російської дипломатії буде досить складною, так як в Нур-Султана поки від цієї ідеї не в захваті.

Наступна проблема – це зіткнення з не менш наполегливою Туреччиною, яка також хоче посилити свої позиції в Центральній Азії, особливо у тюркомовних країнах. У Таджикистані має свій інтерес Іран, який, в силу родинних зв’язків і мовної близькості, принаймні, прагне не відстати в геополітичних питаннях.

У Москві деякий час перебували у шоковому стані, коли турецькі військові літаки з військовослужбовцями та вантажами приземлилися на території 201-ї російської військової бази, що дислокується у Таджикистані. Особливо через те, що Росію навіть не спромоглися про це попередити.

До того ж, для Кремля виникла окрема проблема – знайти необхідні ресурси для підкріплення своїх позицій у Таджикистані та Киргизії, які є слабкими ланками перед обличчям загроз з Афганістану.

Москві доведеться приймати нелегкі і незручні рішення щодо перерозподілу обмежених ресурсів: чи у Білорусь, чи в окуповані Крим і Донбас, чи на Південний Кавказ, чи в Центральну Азію. З жодного з перерахованих регіонів Росія не може просто так піти без серйозних наслідків для себе, а тим паче поки при владі кліка Путіна. Центральна Азія для Кремля стає першочерговим регіоном, тому що ці загрози є справжніми, а не надуманими, як у Білорусі, або в Україні з Молдовою.

Якщо консолідація режиму талібів затягнеться, неважливо з яких причин, то в Росії обмежаться закріпленням наявної військової інфраструктури в Таджикистані. В іншому випадку, і про це відкрито пишуть у Москві, доведеться вирішувати питання про більш широку участь, у тому числі з використанням військових контингентів.

Турецькі плани на Афганістан

Деякою несподіванкою стало активне підключення Анкари до афганської проблеми. Хоча все лежить у площині неоосманістской політики президента Ердогана, зокрема, щодо об’єднання у тому чи іншому вигляді тюркомовних країн. Цим амбіції турецького лідера не обмежуються. Звідси вклинювання до афганської кризи.

Треба сказати, що турецька діяльність певною мірою не зустріла невдоволення Вашингтона, хоча там якийсь час вирішували: чи передавати курирування Афганістану Пакистану. Але через занадто інтенсивне зближення Кабула та Ісламабаду з Пекіном турецька участь виглядає навіть бажаною.

Взагалі спостерігається все більше дистанціювання Анкари від Москви і нехай і обережне, але зближення з Вашингтоном. Звідси деяке роздратування у Кремлі, не тільки через Афганістан, але ще більше через Сирію, де найближчим часом очікується наступ турецьких військ проти курдів і армії Асада і відповідно проти іранських і російських контингентів.

Зараз важко визначити наскільки здійсняться турецькі плани в Афганістані. У будь-якому випадку легко і просто для Туреччини не буде, тому що проти неї будуть не тільки Китай, Пакистан і Росія, але також Іран.

Афганські складності для Ірану

Для Тегерана ситуація в Афганістані життєво важлива. З багатьох причин, серед яких відзначимо наступні.

  • По-перше, в західній частині Афганістану проживають нащадки монгольських завойовників іраномовні хазарейці. Їх приблизно 8-10 млн осіб. На відміну від решти населення країни вони шиїти і є релігійною і етнічною меншістю, яка дискримінується. Шиїтський Іран виступає патроном і захисником хазарейців. Так було в усі часи, у тому числі й у період радянської окупації Афганістану.
  • По-друге, геостратегічне положення Ірану досить складне через дуже напружені відносини з більшістю монархій Перської затоки, США і країн НАТО. У цьому сенсі західна частина Афганістану з проживаючими хазарейцями дуже важлива як тилова складова у протистоянні Ірану зі своїми сусідами і більш далекими супротивниками.
  • По-третє, для Тегерана, економічне становище якого постійно погіршується і досить близько до колапсу, неможливе подальше розтягування ресурсів між Сирією, підтримкою терористів на Близькому Сході в протистоянні з Ізраїлем і з дедалі більшою конкуренцією з Туреччиною. У військовому відношенні Іран поступається всім своїм противникам у конвенційній війні, незважаючи на деякі піар-успіхи в ракетному озброєнні. Звідси невідповідність великих імперських амбіцій і вельми обмежених можливостей.

Тегеран також турбує присутність в Афганістані ряду терористичних організацій, зокрема, таких як «Фронт звільнення Белуджистана» і його військового крила «Армія звільнення Белуджистана». На цьому підгрунтті певна напруженість у відносинах з Пакистаном. Доходило до того, що іранські спецназівці проводили операції проти белуджських сепаратистів на пакистанській території.
Поки щодо режиму талібів Тегеран схильний дотримуватися позиції подібної до індійської, що не виключає її зміни під впливом інших зовнішніх факторів.

Дуже багато буде залежати від успішності перемовин з Вашингтоном щодо ядерної програми. Навіть в разі невеликого ослаблення або часткового скасування антиіранських санкцій відразу ж слід очікувати активізації Ірану в Афганістані.

Хвилюючі перспективи Афганістану

Відбувається загальна зміна конфігурації міжнародних відносин. У довгостроковій перспективі центр ваги американської політики зміститься в Індо-Тихоокеанський регіон і в центральну частину Африки. Процес цей – відносно повільний і буде видозмінюватися під впливом проміжкових проблем.

Мається на увазі агресивність Росії щодо своїх західних і південних сусідів. Як сказав заступник міністра оборони США з політичних питань в on-line бесіді зі своїми литовськими колегами, Росія залишається ворогом демократичних держав у найближчій перспективі. Іншими словами, найближчим часом США будуть проводити політику обмеження агресивності Москви.
Зі свого боку Москва змушена буде відповідати і це розтягує її можливості за різними географічними напрямками. На сході Європи Кремль стикається і зростаючою протидією, але не зможе зробити нічого значного. Його можливості стискаються.

Викладене повною мірою стосується і Афганістану. Слід очікувати, що російська присутність (іі так не дуже велика) в значній мірі зменшиться, що не в останню чергу позначиться на загальній ролі Росії у світовій політиці. Афганістан стане ареною великої гри за участю регіональних держав у тіні зростаючого суперництва між США і Китаєм.