У стратегічному сенсі в міжнародних відносинах відбуваються тектонічні зрушення. Перенесення основи американської політики і стратегії у бік Індо-Тихоокеанського регіону (ІТР) отримало оформлення у вигляді, так званої, доктрини Байдена. Треба відзначити, що таке відбувається в американській політиці вперше за дуже багато років. Наприкінці 1940-х рр. доктрина Трумена визначала центр ваги військово-політичної стратегії в Європі і Північній Атлантиці.

У другій половині 1950-х рр. доктрина Ейзенхауера змістила і розширила акценти у бік Близького Сходу, а зараз вживають термін Великий Близький Схід, сферою національних інтересів США. І все це відбувалося як елементи, хоч і цілком самостійні, холодної війни між Заходом і Сходом: між блоком НАТО і Варшавським договором.

Тепер Вашингтон вважає Пекін своїм головним опонентом і тому звільняє ресурси для великого і тривалого протистояння. Доктрина Байдена, як і вже згадані, визначали американську політику на тривалий період і швидше за все її будуть дотримуватися не тільки ця адміністрація, а й наступні.

Доктрина Байдена: з ким протистояння, з ким стримування

Зсув американської політики до ІТР зовсім не означає, що всі інші регіони залишаються поза увагою Вашингтона. Зокрема, Латинська Америка залишається найважливішою складовою всіх компонентів державних взаємовідносин. Проте, Вашингтон задекларував у доктрині Байдена відмову від застосування сили якщо немає прямої загрози нападу на США або громадян країни.

Якщо говорити про Латинську Америку, то тут вже давно прямо не використовується військова сила у вигляді інтервенцій та інших форм силового втручання, що часто практикувалися у минулому. Приклад розвитку відносин США з режимом Мадуро у Венесуелі тому наочне підтвердження.

Байден визначив відносини з Китаєм і як протистояння, і як співпрацю, але в деяких сегментах. Наприклад: протидія пандеміям, вирішення проблеми зміни клімату тощо. В інших випадках – це безумовне протистояння і навіть із застосуванням сили, хоча умови для цього не обумовлені.

Агресивність і експансіонізм Китаю вже давно викликали стурбованість у США, але до певного моменту у вашингтонських коридорах влади припускали і сподівалися, що відносно велика економічна і фінансова взаємозалежність двох країн не призведе до протистояння (принаймні за відомі рамки).

Положення змінилося з відмовою китайського керівництва від основ внутрішньої і зовнішньої політики сформульованих Ден Сяопіном. З приходом до влади Сі Цзіньпіна і проведенням серйозних кадрових змін у його оточенні, китайська політика стає все більш агресивною. У першу чергу щодо сусідніх країн, а також на всій планеті.

Китайський військово-морський флот отримує бази в Африці, і постійно розширює свою присутність не тільки у Тихому, але також в Індійському океанах. Пекін чітко зазначив, що зацікавлений в отриманні бази в однієї з близькосхідних держав, швидше за все йдеться про Сирію.

Однак це відносно віддалена перспектива, а ось ІТР є предметом конкретного розширення китайської військово-морської присутності особливо у Південно-Китайському (ПКМ) і Східно-Китайському морях. Не залишається без уваги і Жовте море. На це накладаються неврегульовані територіальні суперечності з низкою сусідніх держав від Японії до В’єтнаму і Філіппін.

Найяскравішим виразом китайського експансіонізму є претензії Пекіна на практично всю акваторію Південно-Китайського моря. Це найважливіший транспортний коридор, через який щорічно проходять товари на суму понад $ 5,3 трлн. Для порівняння через Суецький канал їх проходить на $ 3,3 трлн.

За загальними цифрами ховається стратегічна важливість Південно-Китайського моря. Зокрема, імпорт нафти для Японії і Південної Кореї на 80-90% зав’язаний саме на цей транспортний коридор. З урахуванням натягнутих відносин між Сеулом, Токіо і Пекіном не дивно, що у Піднебесній дуже хотіли б закріпити за собою таке важливе у стратегічному відношенні море.

Для вирішення цього завдання Китай насипає острова у ПКМ, потім оголошує акваторію навколо них своєю економічною зоною і намагається регулювати на цій основі рух суден. Для підкріплення претензій на насипаних островах розміщуються гарнізони, будується військова інфраструктура і якірні стоянки для військових кораблів.

Протиріччя навколо ПКМ не єдині, але наочно ілюструють наступальний характер китайської стратегії щодо домінування в ІТР. США, а за ними і Велика Британія не погодилися з китайськими претензіями на домінування у ПКМ і заявили, що будуть підтримувати і забезпечувати свободу судноплавства. Військові кораблі двох країн регулярно проходять у ПКМ поблизу насипаних островів, що викликає протести Пекіна. Поки обходиться без серйозних інцидентів, але поступово ситуація загострюється.

Проходи кораблів – і є демонстрація політики протистояння з Китаєм. Цей факт не приховують як у Вашингтоні, так і в Лондоні. І це частина загальної стратегії американської політики.

Другою складовою є стримування Росії. Втім, Москву не ставлять поруч з Пекіном з кількох причин. Відзначимо наступні:

  • По-перше, економічний і військовий потенціал Росії набагато менше, ніж Китаю. З цієї точки зору російська армія буде постійно відставати від провідних країн і загрози стратегічного масштабу тут американцям чекати не слід.
  • По-друге, Росія не має в своєму розпорядженні можливостей значного військового втручання далеко за межами своїх кордонів. Навіть обмежений контингент у Сирії вимагає свого утримання на межі логістичних і транспортних можливостей російського флоту і авіації.
  • По-третє, московська агресивність, незважаючи на піар і пропаганду, націлена на відносно слабких опонентів і не передбачає великого конфлікту з сильним противником. Прикладом служить недавня війна за Нагірний Карабах. Перспектива прямого зіткнення з сильною турецькою армією змусила Москву відмовитися від прямого військового втручання на стороні Вірменії.
  • По-четверте, економіка Росії та її оборонний комплекс поступово деградують і не в змозі забезпечити армію і флот всією номенклатурою найсучаснішого озброєння. Звідси зазначене прогресуюче відставання в озброєннях і обмеженість можливостей далеко від своїх кордонів.

З цих та інших причин у США вважають можливим обмежуватися стримуванням російської агресивності і тримати її у певних рамках.

Антикитайські союзники, об’єднані у блоки

Китайський експансіонізм залишив Пекін фактично без союзників. Цьому сприяє і китайська філософія. “Піднебесна настільки велика і могутня, що у союзників не потребує”. Наскільки такий підхід виправданий, продемонструє майбутнє.

США зі свого боку зайняті саме пошуком союзників. В Європі вони об’єднані у НАТО. В Азії були спроби створити військово-політичні блоки, але вони виявилися невдалими. Положення змінилося у зв’язку із політикою Китаю. Його сусіди – близькі й далекі відчули себе некомфортно і намагаються заручитися підтримкою більш сильних держав.

Зміни в Афганістані викликали тривогу в Індії, що виразилося у подальшому дрейфі Делі у бік від Росії до США. При цьому, швидкість такого руху безпосередньо пов’язана з військово-політичною віссю Китай – Пакистан і спробами Ісламабаду контролювати талібів в Афганістані.

Трикутник Китай-Пакистан-Афганістан охоплює північний захід Індії і, що особливо турбує Делі, Кашмір, через який було кілька індо-пакистанських військових конфліктів.

Для того, щоб якось протидіяти експансії Китаю, Індія погодилася приєднатися до поки неформального альянсу Quadrilateral Security Dialogue (QUAD) – Чотирибічний діалог з безпеки. У ньому беруть участь Австралія, Японія, Індія і США.

Хоча альянс не оформлений, але рух розпочався. Три провідні демократії Азії спільно зі США явно розраховують на поглиблення співпраці у сфері безпеки. Якщо врахувати, що Індія практично відмовилася від подальшого придбання російської зброї і все більше купує американське і британське, то в подальшому ці процеси будуть тільки прискорюватися.

Відзначимо участь у QUAD Японії. Хоча країна має договір зы США про безпеку, але в Токіо все більше прагнуть у питаннях оборони покладатися на власні сили. З урахуванням великих індустріальних можливостей країни немає сумнівів, що насичення японських збройних сил найсучаснішою технікою буде відбуватися за наростаючою.

У Росії з тривогою спостерігають, як збільшується кількість кораблів японського флоту і це тільки одна зі складових. Модернізується авіація ті інша військова техніка.

Однак, якщо нарощування можливостей QUAD – все ж найближча перспектива, то створення блоку трьох держав AUKUS (акронім утворений за складом учасників Australia, United Kingdom, United States) – вже реальність. Це формальний альянс, який має яскраво виражену оборонну спрямованість.

Як приклад, в Австралії за американською та британською документації будуть побудовані 8 підводних човнів з атомними двигунами озброєними ракетами Tomahawk з дальністю польоту 2 400 км.

В особі прес-секретаря МЗС Китаю Чжао Ліцзяні Пекін вкрай негативно відреагував на створення AUKUS який нібито завдає шкоду регіональному миру і безпеці. Не дивно, тому що ракети Tomahawk з австралійських підводних човнів прямо долітають до центрального Китаю.

Росія також не може проігнорувати новий союз. У московській «Независимой газете» військовий експерт Віктор Литовкин сказав:

"Буде збільшуватися кількість американських військових баз, яких і так багато в регіоні. Росії доведеться так чи інакше реагувати: витрачати гроші на додаткове озброєння. Для Росії будуть створені певні труднощі".

Врахуємо, що за визнанням російських ЗМІ і експертів, Тихоокеанський флот за своїми можливостями не відноситься до числа найсильніших флотів регіона.

Водночас, перенесення центру ваги американської політики до ІТР буде супроводжуватися пошуком союзників і створенням системи блоків для протистояння Китаю.

У Пекіні досить тверезо оцінюють свої можливості і розуміють, що економічний і фінансовий потенціал QUAD і AUKUS незрівнянно більше китайського. При цьому російський – (у малоймовірному випадку примикання Москви до Пекіну) погоди не робить.

Ось чому в своєму виступі на сесії Генеральної асамблеї ООН китайський лідер Сі Цзіньпін висловлювався досить миролюбно і пропонував співпрацю з проблем клімату. Навряд чи Вашингтон, Лондон, Канберра, Токіо і Делі “поведуться” на такий прийом, але найближчим часом Китай не наважиться на серйозні військові конфлікти. Проте, блокова система буде поступово охоплювати всі нові держави ІТР і це основний тренд міжнародної політики на найближчу перспективу.

Читайте також за темою: “Перегони ракетних озброєнь у країнах АТР“.