Восени 1911 року розгорілася італо-турецька війна. Ще наприкінці XIX століття в Римі націлилися на захоплення тієї частини Османської імперії, яка зараз є Лівію.
Хід цієї війни для нашого розгляду особливого інтересу не представляє за одним винятком. Саме на цій війні з’явилася бойова авіація. Молодший лейтенант італійської армії Джуліо Кавотті зробив перше повітряне бомбардування.

Вже під час наступних Балканських війн з’явилися нові технології ведення бойових дій. До авіації додалося радіо, поки у вигляді радіотелеграфу, з’явилася на поле бою броньована техніка, кавалерія виштовхувалась автомобілями, в недалекому майбутньому танками тощо.

Звичайно, історичні аналогії дуже умовні. Початок ХХ і XXI прямо не можна порівнювати, але певні паралелі, на наш погляд, все ж можуть бути проведені. Війна за Нагірний Карабах восени минулого року нагадує італо-турецьку війну і подальші Балканські війни: застосуванням принципово нових видів озброєнь і зовсім іншим підходом до планування та ведення бойових дій.

Ця обставина змушує виділити карабахську війну до окремого кейсу. До того ж, поряд з чисто військовими аспектами вона висвітлила суттєві геополітичні і геостратегічні зміни у світі, які відбуваються на наших очах і їх значення повною мірою може бути оцінено тільки в майбутньому.

Перед боєм

На зустрічі з українськими журналістами у 1998 році, в якій автору довелося брати участь, президент Азербайджану Гейдар Алієв торкаючись теми Нагірного Карабаху, приділив велику увагу можливості дипломатичного вирішення проблеми. Проте, зауважив, що залишається і військовий спосіб вирішення конфлікту. У тодішній політичній і воєнно-стратегічної обстановці цей вислів сприймалося як фігура мови. В Азербайджані сподівалися на дипломатію, але про інші варіанти не забували.

У 2010 році президент Ільхам Алієв в інтерв’ю з нашою участю висловився чіткіше і прямо. Добре було б врегулювати конфлікт мирним шляхом, але надіъ на такий результат практично не залишилося. Його слова про те, що терпіння азербайджанського народу не безмежне позначили нові умови з усією очевидністю. Великий обсяг поставок вуглеводнів надав азербайджанської влади можливість приступити до кардинального реформування не тільки армії, але і всього сектора безпеки.

Військові витрати Азербайджану у 2018-19 рр. знаходилися в межах 10-11% видаткової частини бюджету і не перевищували 4% ВВП, що в абсолютному вираженні становило $1,7-1,8 млрд. У 2020 році вони склали $ 2,238 млрд. Для порівняння цього ж року військовий бюджет Вірменії склав $ 653,4 млн, тобто він поступався азербайджанському майже у 4 рази.

За планами військовий бюджет Азербайджану на 2022 рік складатиме $ 2,6 млрд, а Вірменії після збільшення на 11% - $723,4 млн. Співвідношення практично не змінилося. Швидше за все, такий стан залишиться без змін у найближчому майбутньому.

Наявність достатніх коштів в азербайджанському військовому бюджеті дозволило здійснювати масштабні закупівлі сучасних систем високоточної зброї. У такий спосіб до початку осені 2020 року було створено необхідний запас засобів ураження і боєприпасів, які потім масовано застосовувалися на всьому протязі військових дій, забезпечивши загальну вогневу перевагу збройних сил Азербайджану над вірменськими підрозділами у Нагірному Карабасі. У військово-технічній політиці ставка була зроблена на безпілотні авіаційні комплекси (БПЛА) і курсуючі боєприпаси, а також на далекобійні вогневі засоби військової артилерії.

При всій важливості насичення армії та інших силових структур сучасним озброєнням ще більш істотною стала повна перебудова азербайджанської армії в організаційному відношенні: відмови від спадщини радянської системи вертикального і горизонтального управління збройними силами.

Підготовка збройних сил Азербайджану була націлена на відпрацювання питань організації та проведення широкомасштабної наступальної операції з метою звільнення окупованої території за типовим сценарієм: відбиття наступу противника, нанесення йому вогневого ураження, відновлення вихідного положення з подальшим переходом у контрнаступ на декількох операційних напрямках. У вересні – жовтні 2020 року все це було реалізовано на практиці.

Важливу роль зіграло облаштування військ, розвиток військової інфраструктури і підвищення престижу військової служби. Облаштування військ (які перебували з середини 1990-х років аж до середини 2010-х рр. в украй непривабливому стані) стало дуже важливою подією.

З кінця 2013 і до середини 2018 року у прифронтовій смузі було зведено понад чотирьох десятків військових містечок. Було відбудовано заново або капітально відремонтовано 80% казармено-житлового фонду. Як результат, 85% особового складу збройних сил розквартировали у сучасних умовах. Радикально покращили соціально-побутове та продовольче забезпечення військовослужбовців військових формувань в прифронтовій смузі, були вирішені питання польового водопостачання. Достатньо сказати, що рішенням президента Ільхама Алієва військовослужбовцям, які бездоганно прослужили 20 років, держава надає безкоштовне житло. І це реально втілюється в життя.

Одночасно відбувалося оновлення і нове будівництво військової інфраструктури. У 2016-2020 рр. були здані в експлуатацію центр управління польотами і технічного контролю ВПС, об’єднаний командний пункт авіаційної бази ВПС, навчальний центр підготовки льотного складу пілотованої бойової авіації, навчальний центр підготовки фахівців безпілотної авіації, пункт управління радіотехнічними підрозділами ВПС і багато іншого. Ми не випадково відзначили ту частину військової інфраструктури, яка пов’язана із забезпеченням завоювання панування у повітрі. Це стане найважливішою частиною проведення операцій азербайджанської армії у карабахської війні.

З 2013 року азербайджанська армія напружено вчилася. Постійні маневри і навчання із залученням військових Туреччини, Грузії сприяли придбанню необхідних навичок взаємодії різних родів військ і зростанню досвіду всіх ланок військового апарату. Відзначимо активну участь частин азербайджанської армії в заходах програми НАТО Partnership for Peace (PfP – «Партнерство заради миру»). Азербайджанський контингент брав участь в рамках місії НАТО в Афганістані з навчання та надання допомоги урядовим силам (Operation Resolute Support). Азербайджанській підрозділ було включено до складу турецького формування і забезпечував охорону і оборону міжнародного аеропорту в Кабулі у серпні-вересні поточного року.

Не можна сказати, що на вірменській стороні нічого не робили. Спільно з російською армією теж проводилися навчання, не так часто, але тим не менше. Не можна сказати, що вірменська армія була абсолютно беззбройна. З Росії постійно приходила військова техніка. Проте, це в кращому випадку було озброєння часто морально, а іноді і технічно застаріле.

Набагато важливіше те, що вірменська армія була і залишається зліпленою за радянськими зразками. Її генерали і старші офіцери навчалися у радянських або в російських академіях і військових навчальних закладах. Вони цілком інтегровані і просякнуті радянсько-російським духом побудови армії і командування нею. І це повною мірою проявилося у зіткненні на поле бою з досить підготовленим супротивником.

І ще дві обставини, що призвели (не в останню чергу) до відомих результатів війни минулої осені.

  • По-перше, морально-психологічний стан азербайджанського і вірменського спільнот. У той час як в Азербайджані суспільство було пронизане ідеєю повернення своєї території, у тому числі і військовим шляхом, у Вірменії панувала благодушність і впевненість у повторенні переможних дій під час війни 1992-94 рр. Інакше кажучи, в Азербайджані хотіли війни і повернення своїх територій, а в Вірменії перебували в упевненості, що нічого подібного не відбудеться. Якщо ж грізний час війни настане, то воюватимемо на чужій території і малою кров’ю.
  • По-друге, чомусь у владних коридорах Єревана панувала впевненість, що старший брат – Росія не допустить розгрому Вірменії і обов’язково втрутиться для того, щоб поставити Баку на місце. Неможливо визначити, звідки така політична сліпота, що межує з національним зрадою, якщо говорити про будь-яку країну. Проте, позиція Росії восени минулого року виявилася буквально шоком для всього правлячого класу Вірменії і суспільства загалом. Все це було наслідком неправильної оцінки стану Вірменії і всього комплексу міжнародних відносин напередодні та в ході карабаської війни.

Зміна міжнародної обстановки

Стратегічне положення і значення Південного Кавказу визначило той факт, що військове зіткнення Вірменії та Азербайджану не можна розглядати ізольовано від інших регіонів як найближчих, так і далеких. І окремо слід сказати про найважливіше значення того, що там сталося для всього простору колишнього СРСР. В першу чергу для окупації Криму і частини Донбасу, а також для Придністров’я.

Перед початком бойових дій позначилося активне втручання Туреччини на боці Азербайджану. Вже давно йшло навчання азербайджанської армії турецькими інструкторами, азербайджанських офіцерів в турецьких військових навчальних закладах, допомога в технічному обслуговуванні складної військової техніки тощо.

Поряд з цим відбувалась широка взаємодія у військово-технічній сфері Азербайджану та Ізраїлю. Останній поставив в інтересах Баку значні обсяги сучасної військової техніки із значною допомогою не тільки в її освоєнні, але також в логістиці та у безпековій сферах. У тому числі у навчанні азербайджанського спецназу.

Така співпраця була наслідком широкої політичного взаємодії та створення відповідних дипломатичних та економічних передумов для тісних зв’язків. І це при тому, що відносини Туреччини і Ізраїлю залишали бажати кращого.

Турецька експансія на Південному Кавказі відбувалася в регіоні, який довгі роки Росія вважала сферою своїх виключних інтересів. Проте, Москва змушена була миритися з наявністю і посиленням турецького політичного елемента, тому що просто не могла йому нічого протиставити.

Анкара наочно показала, що не зупиняється перед застосуванням сили у сфері своїх інтересів від Сирії до Лівії, Катару і Червоного моря. І кожного разу вона усвідомлено наступала на російські інтереси і зони впливу. Так було в Сирії і так сталося в Лівії.
На цій основі турецький президент Ердоган зайняв наступальну позицію по відношенню до карабахського конфлікту. Уже влітку минулого року, коли весь світ був зайнятий пандемією, було очевидно, що на Південному Кавказі не просто зростає напруженість, а назрівають серйозні події.

Туреччина відкрито стала на бік Азербайджану аж до можливого військової участі на його стороні. І це принципово змінило співвідношення сил сторін. Ймовірно, що підготовка до військового вирішення конфлікту не була новиною для Москви. Більш того, там прийняли рішення до певного часу зайняти відсторонену позицію, кинувши свого вірменського союзника напризволяще. Причин цьому кілька.

  • По-перше, Росія дуже зав’язана на Туреччину в економічному і логістичному відношенні. Через територію останньої проходять газопроводи в Південну Європу і вони дуже важливі для Москви в якості елемента енергетичної зброї.
  • По-друге, конфлікт з Туреччиною може призвести до закриття проток і тим самим блокування російських угруповань в Сирії та низці африканських країн. Більш того, це буде означати посилення роль Туреччини на всьому пострадянському просторі, що в принципі і відбувається, але тільки більш повільно, в першу чергу в Центральній Азії.
  • По-третє, у Москві вирішили, що військові проблеми розхитають режим Нікола Пашиняна, призведуть до його відставки і приходу в Єревані до влади відверто проросійських політиків, які відновлять у кремлівському розумінні status quo на Південному Кавказі.

У будь-якому випадку Кремль не збирається воювати з Туреччиною і готовий йти на досить далекосяжні поступки, нехтуючи в разі необхідності інтересами своїх союзників і партнерів. Жодні підписані договори, таємні угоди і усні гарантії нічого не значать. Єреван це відчув це повною мірою, коли усвідомив факт того, що допомоги чекати не слід. Саме ненадійність Росії як союзника стала важливою політичною передумовою майбутнього військового поразки Вірменії.

Азербайджан же опинився в дуже вигідних політичних умовах. У США на фінішну пряму вийшла президентська кампанія і Вашингтону було взагалі не до зовнішнього світу і дипломатії.

Європа була зайнята подіями в Білорусі, пандемією та іншими проблемами. Іран в якийсь момент виявився захопленим зненацька і не був готовий у той момент до активних дій. Та й його можливості через внутрішні причини теж були обмежені.

Виявилося, що для початку бойових дій азербайджанської армією склалися дуже сприятливі міжнародні умови, що і було повною мірою успішно використано.

Завершення військових дій у Нагірному Карабаху позначило зміну політичних умов і зміну поведінки регіональних і світових гравців. Однак про це у наступній частині.

Також читайте: “Азербайджанська реконкіста (частина 2)”.