Завершення азербайджанської реконкісти призвело до кардинальної зміни геополітичної та військово-стратегічної ситуації далеко за межами Південного Кавказу. Як і очікувалося, проблема зовсім не у відвоюванні втрачених Азербайджаном територій, до того ж повернутих не повністю. Змінилося значно багато на дуже великому просторі від гір Кавказу до степів Центральної Азії, України, Молдови та півострова Індостан.

Карабаський кейс осені минулого року розпадається на низку інших. Насамперед чисто військових, військово-стратегічних, політичних, економічних і фінансових.
З перерахованих ми зупинимося на декількох військових аспектах, що мають стратегічне та геополітичне значення. Проте, цей розгляд не має вичерпний характер, тому що ситуація знаходиться у динаміці і при цьому дуже інтенсивній.

Військово-технологічні результати війни в Нагірному Карабасі

Багато в спеціальній і загальній літературі говорилося про те, що війна в Нагірному Карабасі мала принципово новий характер через широке застосування безпілотних літальних апаратів (БПЛА).

У попередній частині ми нагадали про італо-турецьку війну, в якій вперше була застосована авіація для ведення військових дій. Дуже скоро з’ясувалося важливе значення нового виду зброї, причому її роль часто звеличують. Так народилася доктрина Дуе панування в повітрі.

Дійсно застосування БПЛА азербайджанською армією виявилося досить успішним з урахуванням певного досвіду турецьких військових, які використовували такі апарати в Сирії та Лівії. Вітм, не слід переоцінювати їх внесок, тому що захоплення території і повний розгром противника все ж здійснюється на поле бою.

Є ще один важливий фактор. Масоване застосування БПЛА здійснювалося в умовах фактичного розвалу ППО противника, в чому велика заслуга грамотного застосування таких апаратів, і відсутність реальної протидії їх польотам. Це було частиною зіткнення більш технологічної і сучасної армії з досить відсталим противником як у сенсі озброєння, так і підготовки, а також організації.

Безсумнівно, що досвід застосування БПЛА буде ретельно вивчений і будуть знайдені ті чи інші способи протидії не тільки силами ППО, але також і пілотованими літаками і вертольотами. Проте, карабаська війна явно позначила початок нових технологій ведення військових дій за допомогою безпілотних апаратів не тільки в повітрі, але також на суші і морі. І це буде мати значні політичні та військово-стратегічні наслідки.

Розробка і виробництво БПЛА і таких видів озброєння на цьому етапі можливі тільки у країнах з відносно розвиненим оборонним комплексом або таких, які в змозі налагодити виробництво за ліцензією відповідні види озброєння. У далекій перспективі – поширення БПЛА і такої зброї в країнах, так званого, Третього світу через їх відносну дешевизну і відсутність серйозних втрат особового складу.

У комплексі слід очікувати появу нових точок напруги в світі, коли регіональні учасники спробують вирішувати свої завдання із застосуванням БПЛА у тому чи іншому вигляді і не тільки у вигляді відкритого військового конфлікту. Скоріш за все, це стосуватиметься, так званих, проксі-війн. За прикладом атак хуситів на об’єкти в Саудівській Аравії.

Хто виграв і хто програв у Другій карабаській війні?

Якщо говорити про безпосередні військові підсумки карабаської війни, то Вірменія серед переможених, а Азербайджан відноситься до переможців. Однак виграш на поле бою ще потрібно конвертувати в політичні результати. Тут відповідь на підсумки азербайджанської реконкісти не настільки однозначна.

Геополітичні результати слід розділити на безпосередні (або найближчі) і більш далекі, значення яких почне проявлятися за деякий період часу.

До останньої декади військових дій у російському інформаційному просторі панувала нервозність, що іноді переходила в паніку. Бачимо посилення ролі Туреччини у надчутливому для Москви регіоні. Підписання тристоронньої угоди і розміщення російських миротворців в Нагірному Карабасі дало можливість Кремлю інформаційно відіграти певне витіснення Росії з регіону. Однак дуже скоро з’ясувалося, що згода Азербайджану на миротворчу місію обмежена конкретними тимчасовими рамками і за їх межами роль Росії стає досить невизначеною.

Ще більш неприємним для Кремля є подальше посилення ланцюга Анкара-Баку, який перетворюється у повноцінну політичну вісь, що знайшло своє відображення в декларації в Шуші влітку цього року. І це не просто документ і набір інформаційних приводів, а практична дія щодо реалізації її положень. Хоча Туреччині на цьому етапі не вдалося повною мірою брати участь у миротворчій місії, але вже очевидно, що її роль в регіоні продовжує збільшуватися і багато що може змінитися після 2025 року, коли закінчиться період російської місії в регіоні.

Втім, у Москві говорять, що з Карабаху не підуть, але поки це виглядає розмахуванням інформаційними кулаками в ситуації, коли it is too late to lock the stable door when the horse is stolen – занадто пізно замикати двері стайні, коли кінь вже вкрадено.

У Баку і Анкарі вже переконалися в проармянскій і деструктивній позиції Москви та її миротворців. Судячи із заяв Ільхама Алієва та інших азербайджанських високопоставлених чиновників, одностороння позиція командування миротворців не залишається без уваги. В азербайджанській столиці все більше домінує думка про відмову від російської, так званої, миротворчої місії. Хоча можливий варіант її збереження за умови більш значної участі турецької сторони. Однак такий варіант практично девальвує для Москви саму ідею миротворчості в Нагірному Карабасі.

Проте, Кремль має намір серйозно домагатися продовження своєї присутності на азербайджанській території навіть за певної шкоди для Вірменії. Тут знову виникає питання про статус Нагірного Карабаху і його Москва тримає в запасі, що підтверджується її ухильною позицією з цього складного питання на даний час. Все говорить про те, що Росія його актуалізує на переговорах після 2025 року.

Геополітичні зміни торкнулися ще одного регіонального гравця – Ірану. Тегеран завжди намагався отримати профіт з протистояння Азербайджану і Вірменії. Тією чи іншою міро юв іранській столиці підтримували Єреван, який знаходиться в стані напівблокади після зсуву Грузії у прозахідному напрямку.

Несподівана перемога Азербайджану і обережна позиція Росії, назвемо це так, виявилася дуже неприємним сюрпризом для іранського керівництва. У їх розумінні настільки ж неприйнятна нова роль Туреччини в регіоні.

Загалом, після перемоги талібів в Афганістані, Іран виявився в досить незручному оточенні. По периферії своїх кордонів, за винятком Туркменії, у нього непрості стосунки з сусідами. Особливо хвилює іранських можновладців приєднання Пакистану (нехай поки неформально і більше дипломатично) до осі Азербайджан-Туреччина.

З Ісламабадом у Тегерана дуже складні відносини. Кілька разів іранські прикордонники і поліцейські переходили на пакистанську сторону під час переслідуваняі бойовиків з Фронту звільнення Белуджистана. Траплялися перестрілки, в яких загинули пакистанські прикордонники. І це далеко не повний перелік протиріч між двома країнами.

В Ірані підозрюють, і можливо не без підстав, що таліби з метою консолідації своєї влади спиратимуться на Пакистан і через нього на Китай. Для них це спосіб вийти з міжнародної ізоляції. У такій конфігурації Іран відчуває певну загрозу своєму північно-східному кордону, залишаючись ніби у напівоточенні.

Другим фактором, що турбує Тегеран, є триваючий процес поліпшення відносин арабських і взагалі мусульманських країн з Ізраїлем. Як пише арабська преса, вже на фінішну пряму вийшли домовленості про встановлення дипломатичних і економічних відносин Єрусалиму з двома країнами, зокрема, з Марокко.

Розширення зв’язків арабських країн з Ізраїлем і, особливо з державами Перської затоки несуть, з точки зору іранського режиму, багатопланові загрози, у тому числі і військового характеру. Зокрема, в Тегерані дуже побоюються надання якоюсь державою Затоки аеродромів підскоку для ізраїльської авіації, якщо буде прийнято рішення бомбити іранські ядерні об’єкти.

На такі думки Тегеран наштовхують аварії, що почастішали і непередбачені збої у функціонуванні стратегічних об’єктів. За цим бачать руку ізраїльської агентури, боротьба з якою, незважаючи на численні арешти і заяви, залишається малоефективною.

Достатньо тісне співробітництво Азербайджану та Ізраїлю у військово-технічній та економічній сферах у Тегерані розглядають як безпосередню загрозу з півночі, яка може реалізуватися в разі будь-якого відкритого військового конфлікту як в регіоні Перської затоки, так в Сирії або десь ще.

Азербайджан після військової перемоги відчув себе першою державою на Південному Кавказі в усіх сенсах. Звідси достатня дипломатична свобода, яку продемонстрували в Баку.

За таких умов іранська влада вирішила зайняти більш визначену позицію в підтримці Вірменії, що вилилося у військову тривогу у вигляді концентрації іранських військ на азербайджанському кордоні. Ймовірно, що плани були досить великі, у тому числі у вигляді введення військ у південні райони Вірменії для витіснення азербайджанських прикордонників з деяких районів уздовж кордону, який визначається за радянськими картами.

Не дуже зрозуміло, на чому ґрунтувалися подібні розрахунки, але вже точно не на тому, що Баку поступиться військовому шантажу. Ірану, з урахуванням його майже катастрофічного економічного і фінансового становища, не вистачало тільки почати військовий конфлікт не тільки з Азербайджаном, але й з Туреччиною. І не тільки на берегах Араксу, але також в Сирії, де поки зберігається хитка рівновага між турецькими військами і іранськими силами з Корпусу вартових ісламської революції.

Можливо в Тегерані розраховували на згоду Москви на введення військ до Вірменії, тому що для цього був необхідний прохід через Зангезурський коридор, що охороняється російськими прикордонниками. Звичайно, в російській столиці на такий варіант не погодилися, і було б дивно очікувати іншого результату. Тож авантюрний план не реалізувався і військова тривога, частково надумана, вляглася.

Проте, від Ірану слід очікувати подальших дій, головною метою яких буде домогтися свого включення в процес врегулювання конфлікту навколо Нагірного Карабаху. При цьому ніхто з його як безпосередніх учасників, так і більш далеких гравців в особі США і Євросоюзу, м’яко кажучи, не горить бажанням бачити Іран у такій якості. Знаючи наполегливість іранської дипломатії, що межує з авантюризмом і бажанням гри на грані фолу, наведені “військові ігрища” слід очікувати в найближчому майбутньому.

Проміжні підсумки Карабаської війни

  1. Друга карабаська війна змінила політичний і військовий баланс сил на Південному Кавказі, сприяла подальшому піднесенню Туреччини як регіональної держави, позначила точні межі впливу Росії в регіоні, претензії Ірану і ступінь реальної зацікавленості США і країн Євросоюзу в цій частині пострадянського простору.
  2. Переможені знаходяться в шоковому стані, але і переможці поки підсумками азербайджанської реконкісти не повністю задоволені. У найближчий перспективі немає жодних підстав для вірменського реваншу. Зі свого боку Азербайджан буде домагатися повного і остаточного відновлення контролю над всією територією Нагірного Карабаху. Наявність миротворчого російського контингенту в жодному разі не можна розглядати як посилення впливу Москви в регіоні, а місію як інструмент. В Азербайджані залишають без уваги російську миротворчу присутність у Карабасі, з урахуванням її умовності і тимчасової обмеженості. Баку і Анкара вже намагаються чинити тиск на Москву у бік повного повернення регіону під азербайджанський контроль. Як наслідок, сучасний status quo нестійкий за визначенням.
  3. Для закріплення своєї присутності Москва позначила курс на просування проектів економічного співробітництва між ворогуючими сторонами: розвиток транспортних та інших комунікацій по лініях північ – південь і схід – захід. Їх мета полягає в зміні негативної динаміки відносин між Вірменією і Азербайджаном на позитивну на основі взаємних економічних інтересів. Втім, такий підхід має мало шансів на успіх, з урахуванням існування низки конфліктів, у тому числі з Грузією. Відзначимо, що наявність достатньо тісних зв’язків Молдови і Придністров’я жодним чином не сприяє врегулюванню багаторічного конфлікту. А економіка на Південному Кавказі грає виключно підпорядковану роль по відношенню до політики.
  4. У найближчому майбутньому не вбачається можливість дипломатичного вирішення конфлікту навколо Нагірного Карабаху. Залишається варіант його рішення під військовим тиском: або Третя карабаська війна, або спираючись на погрозу масштабного застосування військової сили. Москва спробує будь-яким способом такій війні запобігти, тому що вона матиме для неї набагато більш несприятливі військово-стратегічні та політичні наслідки, ніж конфлікт 2020 року.
  5. Війна восени минулого року показала обмеженість можливостей Росії на пострадянському просторі за умови активного залучення іншого рівного за силою гравця. Це не залишилося поза увагою в країнах, які мають конфлікти, що патронуються Росією. Визначився досить ясний шлях виходу з них або з’явилися нові варіанти врегулювання (за умови загального ослаблення впливу Кремля). В першу чергу це стосується Донбасу, Криму і Придністров’я. Більш того, в останньому випадку такий варіант слід очікувати у найближчому майбутньому…
(Visited 222)