Колишній російський чиновник Владислав Сурков, який вважається інтелектуалом, приголомшив черговою статтею “Куди подівся хаос? Розпакування стабільності” на своєму порталі “Актуальні коментарі”.

Таке трапляється досить регулярно і багато хто в Росії вважає, що відставний чиновник вирішив знову нагадати про себе. Такий компонент у його діях, безперечно, присутній, але зводити все до таких банальностей не варто. Достатньо подивитися на дуже важливий тимчасовий фактор.

Путін виступає з програмною промовою на розширеній колегії Міністерства закордонних справ 18 листопада, а вже 20-го Сурков публікує свою статтю, яку деякі називають колонкою. У такі випадкові збіги не дуже віриться. Сумніви переходять у впевненість, якщо порівняти зміст виступу начальника держави російської та того, що написано колишнім чиновником.

Усі попередні статті Суркова завжди претендували на науковість та мали наліт теоретизування. Він вигадав уже міцно забутий термін “суверенна демократія” та ще багато іншого, які прожили в інформаційному просторі не дуже довго. Цього разу Сурков чи той, хто писав йому, вдарилися у наукоподібність, для чого була залучена фізика, вірніше її розділ – термодинаміка.

Давно відомо, що не надто освічені гуманітарії відчувають велике хвилювання, що ретельно приховується, перед математичними формулами, теоріями і логічними висловлюваннями. Їх просто заворожує математична чи фізична термінологія та її намагаються використати, хоча не дуже розуміють суть справи. Такий псевдонауковий підхід має приховати теоретичну порожнечу та притягнуті за вуха теоретичні побудови та факти.

Хто навчався у радянських вишах, можуть згадати, як вивчали роботу Володимира Леніна “Матеріалізм та емпіріокритицизм”. У п’ятому розділі Ленін пустився до міркувань про фізичні явища, принципи новітньої фізики, зокрема, спеціальної теорії відносності. У ній принцип релятивізму чи відносності Леніну не сподобався і він від нього дистанціюється і таврує. І цю псевдофізичну книгу змушували вивчати СРСР всім від інженерів і фізиків до філософів та істориків.

Взагалі філософська боротьба за матеріалізм і сентенції про єдність природи на основі подібності диференціальних рівнянь, що описують процеси в гідродинаміці та електротехніці, теорії зв’язку були потрібні Леніну виключно як елемент внутрішньопартійної боротьби. Дуже потрібно було відтіснити товаришів Богданова, Красіна та Луначарського від фінансових потоків партії та передачі їх під контроль безумовних прихильників Леніна, зокрема Зінов’єву та Каменєву. Все прикрите філософією та уривками з фізики, як їх розумів Ленін.

Ймовірно, лаври вождя пролетаріату не дають спокою Суркову. Він розпочав прив’язування поняття ентропії з термодинаміки до соціальних процесів у державі та суспільстві. Поняття ентропії, введене німецьким фізиком та математиком Рудольфом Клаузіусом у 1865 році, є дуже абстрактним. Її фізичний зміст безпосередньо не випливає з математичної формули і не піддається інтуїтивному сприйняттю, тому він важко пояснюється.

Поняття ентропії, введене німецьким фізиком та математиком Рудольфом Клаузіусом у 1865 році, є дуже абстрактним. Її фізичний зміст безпосередньо не випливає з математичної формули і не піддається інтуїтивному сприйняттю, тому він важко пояснюється.

Клаузіус розглядав ентропію як міру незворотного розсіювання енергії, відхилення реального теплового процесу від ідеального. У теорії інформації Клода Шеннона також використовується поняття ентропії, наприклад, як інформаційної ємності системи. Формули ентропії в термодинаміці та теорії інформації збігаються з точністю до позначень. З чого випливає фундаментальність цього поняття.

З другого закону (початку) термодинаміки випливає, що у ізольованій системі ентропія не зменшується чи зростає. Австрійський фізик Людвіг Больцман у 1877 році дав статистичну інтерпретацію ентропії. В ізольованій системі протікають ті процеси, у яких система з менш ймовірного стану переходить у більш ймовірний. Ентропія при цьому збільшується або гранично залишається постійною.

З термодинамічних понять Сурков робить висновок, що є соціальна ентропія. У державі вона також зростає. При цьому соціальна ентропія за Сурковим еквівалентна хаосу або безладу. І далі йде важливе теоретичне питання.

"Але якщо другий закон термодинаміки вірний (а він вірний) та ентропія не може зменшуватись і зникати, то виникає питання (досить тривожне питання) — де вона в такому разі? Коли порядок навели, що стало з безладдям? Де тепер хаос, якого начебто ніде не видно? Куди він подівся? У яких місцях він тепер зростає (адже він «за законом» повинен зростати!)?".

З одного боку:

"Соціальна фізика та політична динаміка пропонують свій рецепт для наведення та підтримки світового порядку – сильнодіючу державність".

З іншого боку:

"Люди не хочуть бути проти. Люди хочуть бути паралельно, не перетинаючи систему без крайньої потреби. Масова дисполітизація населення залишає істеблішмент віч-на-віч із самим собою… Широке поширення такої точкової лояльності та одноразового патріотизму означає, що у все більш монолітній на вигляд структурі суспільства утворюється все більше лакун і порожнин, які заповнюються невідомо чим".

Сурков пояснює на підставі своїх теоретичних та псевдофізичних побудов, що зовнішня стабільність та відсутність реальної та видимої опозиції не означає, що в системі не накопичується хаос, не відбувається її деградація. На цьому етапі:

"Прямої загрози для встановленого порядку, безлад, який перейшов у режим мовчання і паралельної громадськості, не становить. Система як ніколи, дякувати Богу, міцна, і хаос для неї не проблема. Галопуюча централізація залишається генеральним трендом. Застосування екстрактів історичної пам'яті, простроченої моралі, адміністративно-духовних цінностей та інших важких соціальних консервантів у необмежених дозах забезпечує збереження бажаної стабільності".

Це пас у бік влади. Її хвалять і цим демонструють лояльність — одне із завдань цієї статті. Проте Сурков попереджає:

"І все ж, ігнорувати «непроблему» нерозумно. Ідеологія мовчання тим і неприємна, що не проговорена, а отже, не структурована, темна та безладна. Якщо (нехай і нескоро) настає її час, вона тупо обрушується на існуючий порядок речей, не формулюючи виразних цілей".

І ось тут починають даватися відповіді на поставлені питання та напрямок дій для зменшення соціальної ентропії. Перед цим зробимо одне важливе зауваження.

У роботах Клаузіуса, Больцмана, Томсона (Кельвіна), Гіббса та інших. вчених, які працювали в термодинаміці, розглядається ізольована система. Другий закон термодинаміки формулюється для неї. Тільки в цьому випадку має місце закон неспадання (зростання) ентропії. У незамкнених системах діють зовсім інші положення. Сурков робить, причому свідомо, дві підміни.

  • По-перше, поширює дію другого закону термодинаміки на державу та суспільство, які принципово не можуть бути ізольованими системами.
  • По-друге, не може бути прямого поширення законів фізичних систем на суспільні. У державі діє система управління, яка спрямована на впорядкування процесів, що протікають, тобто, якщо слідувати Суркову, на зменшення ентропії. Власне він про це і пише.

Можна сформулювати деякі тези, що становлять основу цієї статті та пропозицій, що з них випливають.

Перша. Держава прагне посилення контролю за громадянами. Звідси випливає, що ослаблення такого контролю призводить до зростання соціальної ентропії. Як наслідок – ослаблення держави.

Це загалом не відповідає історичній та сучасній світовій практиці. У демократичних країнах такого контролю як у Росії, Китаї, Ірані і тим паче Північній Кореї немає, але вони досить міцні і немає жодних ознак їхнього ослаблення. Скоріше Сурков висуває теоретичне обґрунтування, прикрите соціальної фізикою, для посилення авторитарних тенденцій в російській державі.

Друга. Навіть у стабільній (по Суркову в авторитарній) державі йдуть процеси зростання соціальної ентропії, які складно виявити і контролювати, що загрожує соціальними потрясіннями і хаосом. Це постійна головна біль сучасного російського режиму.

Третя. Потік внутрішньої соціальної ентропії слід спрямувати за кордон.

"Експорт хаосу справа не нова. "Поділяй і володарюй" - стародавній рецепт. Поділ – синонім хаотизації. Згуртовуй своїх+роз'єднуй чужих=правитимеш і тими, й іншими. Розрядка внутрішньої напруженості через зовнішню експансію. Римляни робили це. Усі імперії роблять це".

Інакше кажучи, зовнішньополітичні авантюри, створення конфліктних ситуацій у сусідів і далі скрізь є способом вирішення внутрішніх проблем. Енергія найбільш активних громадян, (за Львом Гумільовим пасіонарних) зосереджується на участі у конфліктах. Вирішуються дві взаємопов’язані проблеми. Пасіонарії не займаються своєю країною, а чужими державами.

Там у далеких та ближніх країнах вони гинуть, тим самим утилізуються носії такої небезпечної для правлячого режиму ентропії. При цьому за замовчанням постулюється, що конфлікти у сусідів ближніх та далеких не можуть перекинутися до Росії. На підставі чого вводиться такий постулат незрозуміло.

Ця теорія близька до поняття малої переможної війни. Історія показує, що дуже часто такі війни та конфлікти виростали у великі військові зіткнення і не завжди закінчувалися перемогою призвідника та організатора.

Четверта. Важливо не лише експортувати ентропію-хаос, а й використати цей процес. Усередині країни нарощувати імперську ідеологію, а поза неї займатися розширенням території. Не дарма розпалювали конфлікти у сусідів.

"Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухливим політичним інтер'єром зберігалася виключно завдяки невпинному прагненню за межі. Вона давно розучилася, а швидше за все, ніколи й не вміла виживати іншими способами. Для Росії постійне розширення непросто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття".

П’ята. Розширення території — процес є складним і може зустріти опір. Для його усунення потрібно домовитися з наддержавами, звичайно, до них відноситься і Росія. Інакше всім буде погано.

"І якою мірою мають загостритися геополітичні розбіжності, щоб наддержави виробили новий порядок співіснування? Історичні приклади невтішні: і Мюнстерські домовленості (мається на увазі Вестфальський мир 1648 року, укладений після Тридцятирічної війни в Мюнстері та Оснабрюку. — Авт.), і Віденський конгрес, і Ялтинська конференція стали можливими та успішними лише після того, як хаос досяг рівня пекла. Як би там не було, потрібний черговий розділ сфер впливу. І він (рано чи пізно, формально чи неформально, таємно чи явно) обов'язково відбудеться. Питання лише в тому, якою ціною. З погляду соціальної фізики сфера впливу це обмежений договором простір для розсіювання та утилізації хаосу, що витісняється зі стабільної політичної системи. Якщо договору немає, турбулентні потоки, що утворюються суперкраїнами, починають стикатися між собою, породжуючи руйнівні геополітичні шторми. Щоб уникнути таких зіткнень, потрібно направити кожен потік до окремого русла".

Іншими словами, (на думку Суркова) потрібно визначити зони для кожної суперкраїни, в яку вона утилізуватиме внутрішній хаос, а інші не будуть втручатися і заважати.

Тут постає цілком закономірне питання. Що робити, якщо суперкраїни не бажають на такій основі домовлятися? Наприклад, із Росією. Сурков знову ж таки відносить її до цього клубу, але з’ясовується, що інші учасники, зокрема, G7 її такою не вважають і готові домовлятися лише з якихось окремих, хоч і значних питань. Наприклад, про боротьбу з глобальним потеплінням або кібербезпекою. Ніхто не хоче говорити з Москвою про розширення її кордонів. Навпаки, якщо і будуть якісь переговори, то саме про обмеження російської експансії.

Під час захоплення, так званою, соціальною фізикою та міркуваннями про ентропію-хаос загублено дуже важливу деталь. Чи є в Росії економічне підґрунтя для зовнішньополітичної експансії та утилізації поза кордонами соціальної ентропії.

Зовнішні конфлікти є дуже дорогим заходом. Незалежно від стану предмета зовнішньої експансії. Так чи інакше, будь-які зовнішні авантюри, інакше й не скажеш, вкрай згубно позначаються на економічному та фінансовому стані держави. Рано чи пізно економіка починає деградувати і вже в ній зростає справжнісінька економічна та фінансова ентропія.

Усі навколонаукові екзерсиси Суркова не заслугововали б навіть мінімальної уваги, якби не корелювалися з заходами російської влади.

  • По-перше, у своєму виступі Путін, затверджує стратегію напруженості у відносинах між Росією та країнами Заходу. Ба більше, офіційно затверджено курс на створення конфліктних ситуацій у сусідніх країнах.
  • По-друге, президент Росії вимагає, так званих, гарантій безпеки. Іншими словами, свободи рук принаймні по периферії своїх кордонів і в зонах впливу.

Ось і виходить, що Сурков розробляє теоретичні положення, за всієї їхньої внутрішньої неповноцінності, а Путін здійснює практичні дії і ставить перед дипломатами відповідні цілі. Таке враження, що у московських коридорах влади виникло відчуття, що настає останній парад. Або зараз у Заходу будуть методом енергетичного, політичного та військового шантажу вирвані якісь домовленості, або розпочнеться найближчим часом стрімке зростання соціальної ентропії та загального занепаду російської держави.

Адже навіть Сурков попереджає, що герметизація системи не скасовує наростання соціальної напруги. Проблема в тому, що варіантів зовнішньої експансії вже практично не залишилося, а останні спроби мігрантської кризи на кордонах Польщі та Литви виглядають досить жалюгідно. І найголовніше — безперспективно.

(Visited 217)