Влітку поточного року виповнилася 40-а річниця операції “Опера/Вавілон” ізраїльських збройних сил за підтримки розвідки «Моссад». В результаті філігранно організованого та проведеного нальоту ізраїльської військової авіації було знищено іракський ядерний центр у пустелі Тхувайтху. Вся операція зайняла 3 години, з яких на бомбардування реактора припало лише 50 секунд. Решта – дорога туди й назад. Можна відзначити два найважливіші результати цієї операції.

  • По-перше, іракський диктатор Саддам Хусейн втратив перспективи отримання ядерної зброї. Така можливість дуже непокоїла сусідні країни. Іран, наприклад, кілька разів намагався бомбардувати ядерний центр, але безуспішно.
  • По-друге, прямим результатом ізраїльського нальоту був успіх операції «Буря в Пустелі» за 9 років. Багдадський диктатор зрозумів, що ядерної зброї не отримає і зайнявся іншими зовнішньополітичними авантюрами. Війною з Іраном, а потім захопленням Кувейту. Із відомими усім наслідками.

Проте, нас у цьому випадку цікавлять не стільки військово-стратегічні та військово-тактичні чинники, скільки політичні і навіть геополітичні. У 1980 Ізраїль зумів пробити блокаду арабських країн і встановити дипломатичні відносини з Єгиптом. На Синайському півострові встановився “холодний мир”. Сторони не воювали, але й не дружили, торгівлі особливо не було, політичні контакти – на мінімумі.

Решта арабського світу, який “підігрівався” СРСР і певною мірою Китаєм зайняв щодо Ізраїлю ворожу позицію, тією чи іншою мірою підтримуючи терористів з “Організації визволення Палестини” (ОВП).

Однак єдності арабських країн не було ніколи. Вже у перші роки існування Ізраїлю королівський будинок Йорданії розглядав питання визнання єврейської держави та встановлення з нею міцних економічних та політичних зв’язків. Тоді це не вдалось, зокрема, через загибель деяких членів королівської сім’ї від рук арабських екстремістів.

У вересні 1970 року йорданська королівська гвардія, за традицією в ній служать черкеси, силою зброї викинула всю інфраструктуру ОВП із країни та розгромила її табори. Стало очевидним, що шляхи ОВП, а також споріднених їй організацій та низки арабських держав кардинально розходяться. Не випадково 1994 року Йорданія стала другою арабською країною, яка встановила дипломатичні відносини з Ізраїлем.

За всієї зовнішньої солідарності з, так званого, палестинського питання арабські країни переважно намагалися дистанціюватися від ОВП і таких організацій. Характерна й їх реакція на захоплення та викрадення цивільних літаків європейських та американських авіакомпаній до арабських країн. Рішучі дії ізраїльських та західних спецслужб змусили більшість із них покласти край таким іграм терористів із ОВП.

Важкий шлях визнання Ізраїлю

Зрушення у відносинах Ізраїлю з арабськими державами розпочалося на початку цього століття з посиленням агресивності Ірану та його претензіями на домінування в мусульманському світі. З якогось моменту у монархій Перської затоки виникло відчуття, що США не готові вступити у військову конфронтацію з Іраном для їхнього захисту, як це було у випадку з Кувейтом. У таких умовах встановлення повномасштабних відносин із Ізраїлем (з його дуже сильною армією та великим оборонним комплексом) почало уявлятися в якості певної заміни американській присутності.

До того ж, неофіційні контакти з питань безпеки були встановлені дуже давно. У вже згаданій операції “Опера/Вавілон” ізраїльські літаки пролетіли над територією Саудівської Аравії та Йорданії та ніде, та ніщо їм не перешкоджало. При поверненні літаків, що бомбили ядерний центр, їм назустріч вилетіло 16 ізраїльських винищувачів, які на півночі Йорданії зустріли їх та забезпечили додатковий захист. Малоймовірно, що це залишилося секретом для йорданських радарів, але в Аммані вдалися, що нічого не помітили.

Керівники ізраїльських ВПС під час планування операції передбачали, що літаки після бомбардування можуть не дотягнути до своїх аеродромів. Для пошуку пілотів, які мали здійснити непередбачену посадку, направили гелікоптери СН-53 “Сайерет Шальдаг” до Саудівської Аравії, де вони тайно розташувалися поблизу іракського кордону. Рятувати нікого не довелося і гелікоптери спецназу повернулися додому. І знову-таки ніхто нічого не помітив, у що важко повірити.

І на завершення про операцію “Опера/Вавілон”. Радянські засоби ППО, поставлені до Іраку, продемонстрували свою повну марність. Вони не змогли виявити ізраїльські літаки і наліт виявився повною несподіванкою. Менше, ніж за рік, ситуація повторилася у ще більшому масштабі. У 1982 році ізраїльські ВПС знищили радянську систему ППО, розгорнуту в Сирії. Сирійська армія була цілком сліпою та глухою. Москва довго пам’ятала це приниження начебто найпередовішої радянської військової техніки.

Ми настільки докладно зупинилися на операції ізраїльських ВПС в Іраку, щоб показати наявність уже тоді недекларованих, але постійних та значних контактів між спецслужбами Ізраїлю та низки країн Перської затоки. В міру розростання іранської загрози вони ставали все більш активними та насиченими. Якогось моменту обставини зажадали переходу до нормалізації відносин.

Проблема в тому, що значна частина арабського населення поділяє антиізраїльські погляди і цим користуються супротивники зближення: як крайні радикали, так і затяті консерватори. Ця обставина довго утримувала Єгипет та Йорданію від налагодження економічних та фінансових зв’язків із Ізраїлем. Як сказав один високопоставлений йорданський дипломат: «Ми маємо озиратися на вулицю».

У цьому сенсі піонером стали Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ). Тут тригером виступила іранська загроза перекрити Ормузьку протоку. В Абу-Дабі припинили фінансову підтримку організації ХАМАС у секторі Газа та взагалі дистанціювалися від жодних радикальних об’єднань. Після підписання кількох угод про постачання ізраїльського озброєння, США погодилися поставити новітні винищувачі F-35 для зміцнення військового потенціалу і престижу ОАЕ в регіоні.

У періоди загострення протистояння на кордоні сектора Газа між бойовиками та ізраїльською армією ОАЕ анітрохи не зменшили співпрацю з Єрусалимом. Навпаки, збільшилася взаємна торгівля і навіть туризм. Приклад ОАЕ наслідував і Бахрейн, в якому на чолі неспокійної шиїтської більшості стоїть авторитарна сунітська династія. Для готовності Манами піти на цей крок є дві причини.

  1. Бахрейн отримує гарантії безпеки з боку Ізраїлю та США від дій свого сусіда Ірану. Тут погрози, що походять від Тегерана, відчуваються ще сильніше, ніж в Абу-Дабі.
  2. Враховуючи залежність Манами від Саудівської Аравії, яка врятувала монархію Бахрейну від повалення під час «арабської весни» 2011 року, відправивши на допомогу війська для придушення антиурядових виступів, крок Манами можна вважати пробною кулею Ер-Ріяда, яка хоче оцінити майбутню реакцію на визнання Саудівською Аравією Ізраїлю.

Наслідний принц Саудівської Аравії Мухаммед ібн Салман навіть зустрічався з тодішнім прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньяху в присутності державного секретаря США Майка Помпео. У публічній площині процес дещо загальмувався через внутрішні розбіжності в королівській саудівській родині, але непублічні контакти анітрохи не зменшилися.

Третьою державою, яка вступила на шлях визнання Ізраїлю, став Судан. Рішення Хартума стало певною мірою зміною курсу, оскільки багато хто вважав цю країну дружньою Ірану. Цікаво, що, незважаючи на державний переворот і напружені відносини армійської верхівки з громадянськими політиками, процес нормалізації з Єрусалимом не піддається сумнівам та змінам. Швидше за все, він отримає формальне та юридичне оформлення після нормалізації внутрішньополітичної обстановки.

Четвертою державою стало Марокко. Тут також історія контактів є досить довгою. Ще 2000 року Марокко та Ізраїль домовилися про встановлення відносин, але через, так звану, другу інтифаду процес загальмувався. Тепер він відновлений на абсолютно нових засадах та умовах.

Нова геополітична конфігурація на Близькому Сході та у Північній Африці

Вже зазначалося, що у своїй більшості арабські країни не підтримують екстремістів, наприклад, ХАМАС у Газі та ХЕЗБОЛу у Лівані. В міру того, як роль по їхньому патронуванню все більше переходить до Ірану і певною мірою до Туреччини, монархії Перської затоки, за винятком Катару, дистанціювалися від бойовиків. Сирія зайнята внутрішньою війною і їй зовсім не до підтримки інших.

Є всі підстави вважати, що палестинське питання втратило свою гостроту та серйозне значення для арабських країн. Ба більш, екстремісти та бойовики становлять дедалі більшу небезпеку для самих держав навколо Ізраїлю. Щодо цього характерним прикладом є Єгипет. Каїр має великі проблеми з підтриманням безпеки на Синайському півострові. Водночас, єгипетська влада здійснює постійну боротьбу з організацією “Брати-мусульмани”, відгалуженням якої є ХАМАС.

У тісній співпраці з ізраїльськими спецслужбами Каїр закрив контрольно-пропускний пункт Рафах і взявся за знищення тунелів, які пов’язують Газу з єгипетськими містами на Сінаї. До того ж, під час останньої гарячої фази конфлікту між Ізраїлем та Газою Єгипет формально закликав до стриманості обидві сторони, але фактично чинив сильний тиск саме на ХАМАС. Через впертість останнього на певний час було повністю заблоковано кордон із Газою.

Коли Туреччина та Катар спробували витіснити Єгипет з його традиційного місця посередника у палестино-ізраїльських відносинах, Єрусалим однозначно заявив, що будь-які переговори про перемир’я можливі лише за участю Каїра. В міру розвитку відносин Ізраїлю з монархіями Перської затоки Єгипет не може залишитися осторонь:

  • по-перше, тому що занадто залежить від них у фінансовому відношенні;
  • по-друге, не хоче втратити своїх позицій головного переговорника з Ізраїлем.

Все це виявилося настільки важливим, що навіть Анкара, яка деякий час тому зайняла по відношенню до Каїра вельми ворожі позиції, змушена принаймні декларативно заявити про бажання якоїсь нормалізації. Не лише з Єгиптом, але навіть із Ізраїлем. Поки що далі слів справа не пішла, але на Сході поспішати не прийнято.

До того ж, є важлива економічна складова. У східній частині Середземного моря знайдено величезні запаси газу та нафти. Їх розробка здійснюється як в єгипетській, так і в ізраїльській економічних зонах. Обидві країни, а також Кіпр зацікавлені у співпраці та, що не менш важливо, у спільному відбитті претензій Туреччини. Зрозуміло, що у військовому відношенні без Ізраїлю зробити це Каїру та Нікосії буде дуже складно.

Двостороння угода Марокко та Ізраїлю: Що далі – військово-політичний союз?

Другий важливий елемент зміни геополітичної конфігурації пов’язаний із Північною Африкою і, зокрема, з Марокко. У Рабата свій головний біль. Перший – це Алжир, другий – Західна Сахара. Причому обидва пов’язані між собою.

Вже понад 30 років марокканська армія веде війну з підрозділами організації Frente Popular de Liberación de Saguía el Hamra y Río de Oro – Народний фронт за визволення Сегіет-ель-Хамра та Ріо-де-Оро (POLISARIO, Фронт ПОЛІСАРІО). З 1979 року ООН визнає організацію в якості легітимного представника народу Західної Сахари. Фронт має статус спостерігача у Соціалістичному інтернаціоналі. У лютому 1982 року ПОЛІСАРІО став членом Організації африканської єдності (ОАЄ).

Алжир підтримує Фронт ПОЛІСАРІО дипломатично та матеріально. Звідси відверто ворожі стосунки з Марокко. Ось чому для Рабата було дуже важливо встановити повноцінні відносини з Ізраїлем. Як тільки це сталося, Вашингтон та Єрусалим визнали суверенітет Марокко над Західною Сахарою. Не менше Рабат боїться тісних зв’язків Алжиру з Іраном. Для усунення небезпек, що випливають із цього, вкрай потрібен сильний партнер. У сучасних умовах дуже підходить Ізраїль за всіма параметрами.

Під час візиту до Марокко міністра оборони Ізраїлю Бені Ганца між країнами було підписано Меморандум про взаєморозуміння. Йдеться про продаж Рабату ізраїльської зброї, зокрема дронов-камікадзе Harop. Як пише ізраїльська газета Haaretz, оборонний концерн Israel Aerospace Industries (IAI) отримав $22 млн у рамках оборонної співпраці.

Видання посилається на фінансові звіти IAI за третій квартал 2021 року, що представлені на Тель-Авівську фондову біржу. Згідно з ними, авіаційний підрозділ корпорації зареєстрував виторг у розмірі $12 млн у третьому кварталі та $10 млн у другому. Джерела газети повідомили, що це нові угоди із Марокко.

За інформацією газети Times of Israel, Марокко, крім дронів, придбає системи ППО, призначені для встановлення на кораблі, новітні системи виявлення та інше озброєння. Не випадково стосунки Ізраїля з різними країнами дуже часто починаються саме з підписання контрактів на продаж озброєнь та військової техніки.

У зв'язку з цим слід зазначити, що Україні також є що запропонувати країнам Африки, але нашій державі слід бути більш гнучким. Зокрема, африканські країни не завжди можуть платити за придбання військової техніки та послуги фахівців «живими» грошима і тим більше з передоплатою.

Як зазначив посол України в Кенії Андрій Праведник, можна було б налагодити постачання української військової техніки за бартерними схемами у вигляді збільшення імпорту кенійських фруктів та кави та при цьому відмовитися від схем, що працюють через треті країни. І це стосується не лише Кенії, а й інших країн Африки. Також й інших континентів.

Ключові зміни на Близькому Сході та Північній Африці (встановлення дипломатичних відносин Ізраїлю з арабськими країнами) матимуть важливе значення і для прилеглих регіонів. Йдеться не тільки про Перську затоку, але також про Індостанський субконтинент, Південний Кавказ і Центральну Азію.

Кардинально змінюються силові лінії у зазначених регіонах. Тепер арабські країни не концентруються на протистоянні з Ізраїлем, а навпаки, використовуючи нормалізацію відносин із ним, отримують можливість зосередитися на інших напрямках. Зокрема у протистоянні з Іраном. У Тегерані це чудово розуміють і оцінюють у всій повноті, наскільки змінилося його політичне та військове становище. Причому у бік погіршення.

Одночасно звужуються можливості іранського впливу на суміжні та більш далекі держави. У тому числі у Сирії. Тепер Ізраїль має набагато більше можливостей та ресурсів зосередитися на своєму північному кордоні і чинити воєнний тиск на іранські та проіранські підрозділи не тільки на півдні Сирії, але практично на її території включно до столиці Дамаска.

Швидше за все, ситуація, що складається, матиме подальший розвиток. І президенту Туреччини Ердогану теж варто уважно стежити за нею, щоб не опинитися певною мірою в становищі Ірану. Принаймні у східній частині Середземного моря.

(Visited 456)